Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

— Водохреще, кажете? — перепитав офіцер. — А як називається ця страва?

— Кутя, — майже приязно мовила господиня.

— Кутя… А–а, кутя! — вигукнув лейтенант і враз насторожився: щось шеберхнуло за вікном.

— Ні, то не Василько, — полегшено зітхнув Іван. — То, мабуть, обірвався сомпель з даху.

— І де він забарився? — видихнула Марія.

— Ще в банду піде з моїм револьвером, — занетерпеливився офіцер.

Стрепенувся Іван, гнівно глянув на лейтенанта, проте заговорив спокійно:

— Ви сказали — в банду? А в нас банд немає, у нас партизани… Банда — то коли десять–двадцять. А сто тисяч чоловік — то військо!

— От бандера! — заярився офіцер і сягнув рукою до стегна, де мала висіти кобура, та знітився і вмовк, втямивши, що обеззброєний і випадком відданий на ласку цим людям, в яких вимушений шукати порятунку.

Іван поволі підвівся з–за столу, обдав офіцера погордливим поглядом і проказав крізь зуби:

— То ви цим словом лаєтеся? А в нас воно не образа, а честь!

Марія з перестраху затулила долонями обличчя, а коли їх відняла, обидва чоловіки сиділи мирно за столом, і вона не могла й далі позбутися враження, що то її первісток чаркується з батьком при Святій Вечері.

Лейтенант мовив винувато:

— Звиняй, хазяїн, я погарячився… Звісно, ти не бандера, вони там, — кивнув головою в бік вікна, за яким біліла наїжачена інеєм бучина, і серед неї, можливо, зачаїлися партизани, від яких, як і від підлеглих у гарнізоні, цілком залежить доля офіцера, котрий так легковажно позбувся зброї. — І чого це твій пацан так довго не вертається?..

Ти понімаєш, хазяїн, мене в дитбудинку теж обзивали за те, що не розмовляв по–руському. Та я терпів, хоч як було обідно…

Марія навіть не здивувалася, почувши ці слова, бо саме так складалася у неї думка про минуле лейтенанта. А він враз схилив голову, немов до серця добирався тяжкий туск… Казенний дім, обгороджений високим парканом, а у дворі щодня по дві години муштруються під барабан і сурми одягнуті в гімнастерки олов’яні солдатики, і котрий найголосніше співає і так виструнчується перед воєнруком, що аж дух запирає, — тому сурма, тому барабан, тому прапор, а в останній шерензі тупотить, наздоганяючи колону, найменший сирота, який не вмів розмовляти по–руському, і насміхаються з нього дитдомівці, ще й воєнрук водно гарчить: «Падтянісь! Ти чєво всєгда отстайош, петлюр–ра!» Це слово тяжко пригноблювало малого: чому його обзивають тим принизливим ім’ям, чому саме його, що він такого вчинив, а воєнрук завжди додавав після лайливого слова: «Ти кагда–нібудь научішся разгаварівать па–чєловєчєскі?» Чому ж тоді не ображається господар і подібну лайку приймає за честь?

Лейтенант допитливо дивився на Івана, кремезного чолов’ягу з пишними вусищами, й відчував своє безсилля перед ним, а той наливав у пугарі самогону.

На шибках потріскував мороз, на схилку неба червоніла тареля місяця, німіла в снігу бучина, і ніде й не шеберхнуло; Марія й лейтенант сторожко наслухали, чи не чутно хоча б віддаленого тупоту хлоп’ячих ніг, у скронях від напруги гупала кров, і здавалося їм вряди–годи, що то наближається Василько, а Іван весь час аж сутулився від страху, що син може увійти до хати.

— А як твоя фамілія, хазяїн? — знічев’я запитав лейтенант.

Іван вловив хижий зблиск в очах офіцера й завагався називати своє прізвище, проте зрозумів, що назватися мусить, і вимовив упалим голосом:

— Андрусяк… Іван.

Хижий зблиск втопився в зіницях лейтенанта, він відвів від господаря очі й, пересунувши планшетку на коліно, натиснув на язичок замочка.

— Ви прийшли нас вивозити? — запитав господар, слідкуючи за рухом офіцера.

— Та брось ти! — аж надто голосно вигукнув лейтенант і відвів руку від планшетки. — Хто вас трогать будєт… — Він обдав холодним синім поглядом Івана, якусь мить помовчав, а потім заговорив довірливим тоном: — Живіть собі спокійно… Але скажи мені, батьку, за що ви тут так ненавидите совєтскую власть?


* * *

Холодний зблиск в очах лейтенанта, підозрілий порух його руки до планшетки, надміру голосне запевнення в мирних намірах і підступне запитання стосовно любові до радянської влади остаточно переконали Івана, що цієї ночі або ж уранці червонорубашники поженуть людей в ясир, а кого — можна було догадатися, бо ж з кожної третьої хати хтось пішов у партизани, тож знав Іван, що і його сім’ю лихо не обмине, а втім, він повсякчас сподівався вивозу в Сибір і щодня досипав сухарів у міхи, що, вивершені вузликами з цибулею та часником, стояли рядочком у сінях, приперті до стіни.

Попередня
-= 102 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар