Слава ЗСУ!

Офіцерове питання було явно провокативним: своєю прихованою злобою воно розбурхувало озлоблення в Івана, він переповнювався ним ущерть й насилу стримував себе, щоб не вилити на голову лейтенанта зливу кривд, заподіяних тутешнім людям більшовиками. Івана діймала лють: у якусь мить він готовий був кинутися на неозброєного ворога, задушити його клешнями пальців, покинути дім, бо ж усе одно доведеться покидати і зникнути разом з Марією в лісі, — проте думка про Василька, який у цю хвилину знаходився в холодних, морозних незвістях, не дозволяла йому дати волю почуттю помсти; щоб таке вчинити, мусив би мати певність, що Василько ні в якому разі не вернеться додому: сам знайде дорогу до партизанів або подасться до материної родини в Космач, — такої певності Іван не мав і, замість кинутися на офіцера, ніяково усміхнувся на його питання й нічого не сказав; він уперто й чітко, ніби сам перебував поза домом, прокладав стежку Василькові, вів його через ліс до Олениної хати й губився на лісових просіках; тих стежок було стільки, скільки думок, а Йван мусив вибрати одну.

Тож ішов Василько просікою через ліс й відчував, як супроводжує його батькова тривога, ніби сам вітець йде поруч, і якби Василько простягнув руку, то дотикнувся б до його плеча, і від цього огортали хлопця затишок і впевненість.

І вже підходить Василько до Олениної хати, вже переступає перелаз, й чомусь віддаляється від нього батькова присутність, а далі й зовсім пропадає; а стежка до хати така втоптана, ніби тут проходили весільні гості; ця стежка навіює тривогу, хлопець відчуває, що зараз трапиться непоправне лихо, з якого він не вибереться ніколи, починає розуміти, що потрапив у пастку, його долає страх, а душі враз не стало — залишилось тільки обважніле тіло, наче в нього, немов у шкіряний міх, налилося по вінця холодної води; хтось дихає йому в потилицю, й рука, що протягнулася до шибки, заклякає; Василько боїться оглянутись, на нього накочується така безвихідь, що хочеться пірнути в замет, навіяний вітрами вздовж хатньої загати, та й це зробити йому б уже не вдалося: чиясь рука легко лягає на плече, проте вона щораз важчає, і пальці, немов кліщі, вгризаються крізь кабатину в тіло; Василько врешті набирається відваги оглянутися і навіть не зойкає, тільки тупо дивиться на масивну статуру в баранячій шапці й кожусі, на німецький автомат «емпі», взятий напереваги.

Це вартовий партизан, здогадується хлопець, і йому відлягає від серця — то ж свої, він розповість їм усю правду, зізнається, чого прийшов сюди, але ж утямлює водночас, що та правда стане для нього смертним вироком — він же допомагав ворогові, погодившись виконати офіцерський наказ, і як пояснить Василько, що робити цього не мав наміру, що він задумав зовсім протилежне — хто в таке повірить?.. Ага, скаже, що він брат Андрія Андрусяка, який загинув від московської кулі під Ґреготом, але ж і це його не порятує, ба, ще більше занапастить: твій брат поклав життя за Україну, а ти підносиш окупантові зброю; думки, мов блискавки, шугали в хлоп’ячій голові, а уста були німі, з них не зміг би видобутися навіть шепіт, не то звук; вартовий наблизив до Василька обличчя, пронизав більматими очима й запитав:

«Що ти тут робиш, хлопче?»

«Я до вуйни Олени…» — процокотіли Василькові зуби, й тієї миті до нього долинула притишена мелодія, що просочувалася з хати.

Василько повернув голову до вікна: з тьмяного нутра кімнати пробивався пломінець каганця, в полі якого хилиталися тіні; пісня ж була знайома, її колись співали гімназійні пластуни, і Василько теж не раз співав:

Ми українські партизани, Не знаєм, що таке є страх, Родина наша — обрізани, А хата в лісі, у ярах…

— й мугичиться хлопцеві в думці приспів, йому здається, що він співає разом з тими, хто в хаті:

Вже грають сурми, близько воля, І б’ється серце, кличе кров, В огні кується наша доля, Встають заковані з оков!

Й перервалася пісня, заглушили її глузливі слова вартового:

«Ти диви, ще молоко під носом не висохло, а він уже до Олени!.. Ану шуруй до хати, там ми вже подивимося, що ти за парубок!» — І вартовий підштовхнув Василька, відчинивши перед тим ногою двері.

У кімнаті за столом сиділи одягнуті в білі кожухи чоловіки з пугарями в руках, а карабіни й автомати лежали рядочком на бамбетлі; вродлива молодиця Олена із зав’язаним на потилиці волоссям, у турецькій хустці, накинутій на плечі, подавала на стіл кутю і так застигла з макітрою в руках, уздрівши на порозі хлопчину в супроводі вартового, а чоловіки, поставивши пугарі на стіл, прострелили Василька настороженими очима, і спитав суворо один з них: