Слава ЗСУ!

«Що це означає, Васюто, кого ти привів?»

«Заглядала у вікно ось ця мара, друже сотенний. Треба допитати».

«Гаразд, — підвівся старшина. — Іди на варту, Васюто».

Він вийшов з–за стола й підійшов до Василька.

«Хто ти такий?» — кинув грізно.

Та мовчав Василько, бо не міг дібрати таких слів, аби партизани повірили, що він не московський шпигун, а… — і вже зривалися йому слова з уст, коли тут скрикнула Олена:

«Та це ж Андрусяків Василь!»

Сотенний підійшов упритул до хлопця, згріб жменею благеньку кабатину під його горлом, притягнув до себе й проказав скрипучим голосом:

«Ти чого забрів сюди посеред пітьми?»

* * *

Лейтенант, не діждавшись відповіді від господаря, перепитав ще раз. Така настирливість почала скидатися на допит, й Іван, звівши важкі очі, нібито в орбітах у нього сиділи дві свинцеві кульки, що водно норовили опускатися долу, й він силою їх стримував, аби устояти під пронизливим офіцеровим поглядом; лейтенант, на якусь мить забувши, що він зараз не володар, а полоняник, наповратливо накидав свою волю співбесідникові, й Іван зрозумів, що мовчанкою не відбудеться, а переконувати ворога в тому, що він ворог, а не приятель, вважав марницею, то сказав наче знехотя, щоб відчепився:

— А за що її любити?.. Ось ви, лейтенанте, в сини мені годитеся, а «тикаєте» до мене, ніби я з вами свині пас. У нас так не водиться… Ви, совіти, прийшли до нас без любові, бо звідки вона візьметься в окупанта? То тільки рідний край спороджує любов, а чужий ненависть плодить… Я б розповів вам, що то за сила захована в кожній порошинці рідної землі, і як вона волає, коли її втрачаєш. Але навіщо це вам, бездомному?

— А ви розказуйте, розказуйте, — перейшов на «ви» лейтенант. — Врем’я швидше промине.

Й тоді Іван вимовив слова, яких лейтенант не міг збагнути, бо не відав, що таке отчий поріг, й не розумів безцільності гону перекотиполя:

— Єдиний провідник у житті людини — туга за своїм гніздом, і немає гіршого злочинця, як той, хто його руйнує.

— Да бросьтє ви… — скривився лейтенант. — Невже ж би то я мав прожити весь свій вік, ніби кріт у норі, таж світ широкий, і гдє кусок хлєба, там дом родной! — Він глумливо засміявся, та відразу принишк під важким поглядом господаря.

— Тому орда ніде спинитися не може, бо свого хліба викохати не вміє, чужий виїдає і далі котиться — вічно голодна.

Сказав це Іван і вмовк, він у думці повів мову про любов, якої непрошений гість ніколи не зазнавав, бо жив у світі нелюбові. Марія й далі вела життєпис лейтенанта й ревно жаліла його, бо ж напевне за свій короткий вік зазнавав він замість довіри й ласки лише дотик злоби, від якої рятувався злобою власною, з упослідження видобувався нашіптуваннями й доносами, виростав серед твані підозріливості — чей ніхто не дошукувався у ньому доброчинності, а тільки злодійства; його ненавиділи, й від цього він захищався тією ж ненавистю; через безнастанне цькування страх став постійним станом його душі, — однак таке життя здавалося лейтенантові звичним, природним і навіть цікавим: усе, що було на світі інакшим, вважав ворожим, вартим знищення, він так, як і всі, хто його оточував, не знав почуття милосердя, тож акція, яка мала відбутися завтра вранці, могла здаватися йому справедливою лише тому, що люди, приречені на покару, були іншими, ніж він, і цим провинні; сльози й лемент покараних ніколи не дотикались ні болем, ані докорами сумління до його серця, і аж нині глупа пригода впровадила його у світ людей, доля яких мала залежати від нього, проте залежним став він сам, і тепер — хотів цього чи ні — мусив вникати в атмосферу ворожого йому середовища й переконуватися, що воно зовсім не таке, яким йому здавалося досі, і має право на існування, бо живе за власними законами, і найголовніший з них — любов.

Іванові тільки здавалося, що він мовчить, — тихо розмовляв, ніби сам з собою, і видно було по очах лейтенанта, що розповідь господаря все більше й більше поглинає його, пригнічує, пригинає, наче повінь набережні верболози.

…До Першої світової війни в Сакатурі школи не було, тільки в Пилипівці, найбільшому із запрутських сіл, й Іванів батько, маєтний, як на сакатурські статки, ґазда послав до неї свого сина. То недалеко: через Лази, і ти вже на битій дорозі, що продирається крізь переліски в гори, а при ній перехнябилася стодола, переобладнана на школу; учителькою в школі працювала стара панна — бо за кого мала в цій дірі вийти заміж — Юлія Шубертівна, бездітна мама всіх сільських дітей, а Івась брався до науки так ретельно і так багато хотів знати, що вчителька постановила: мусить хлопчина вчитися в коломийській гімназії, й послала його в місто на науку за свій кошт.