Слава ЗСУ!

Іван блискуче склав матуру в червні 1914 року й одразу записався у Львівський університет на філософію, а те, що саме в цей час у Сараєво було вбито австрійського престолонаслідника, мало його обходило, хоч поговорювали домашні політики: через такий трафунок може вибухнути й війна…

На радощах, що зачислився до університету, разом із своїм товаришем подався на престольний празник до Космача в День Петра і Павла, а там, біля церкви, розлилося барвисте море празнешних людей. Жінки й дівчата у вибиваних кептариках, у гарячих шальових хустках, жовтих запасках, а парубки й ґазди у космацьких вишиванках, у чорних з кольоровими обвідками крисанях, з бартками в руках; за барвистою вберею облич не розпізнати — всі святково уподібнені; такої розкоші ще не бачили хлопці й геть розгубилися, відчужені від селян панським одягом, люди увагу на них звертають, і хлопці нітяться — таж ніхто їх, чужаків, ні на який обід не запросить…

І враз перед Івановими очима запалахтіла вона: йшла, ніби пава, писана красуня, пробираючись крізь натовп до паперті, й спинилася перед паничами, які стояли на її дорозі, — обійти їх не захотіла, най би самі вступилися, а хлопці спаленіли, заворожені її поглядом, — такої вроди ще ніколи не зрів Іван; дівчина ж, протискаючись між ними, гаряче обпекла Івана двома яблучками грудей, зу–пинилася і, пропаливши жарінню свого тіла його ситцеву сорочку, що та аж шкрумом взялася, спитала виклично: «Ци то я маю вас конче на балюнок запросити, що не вступаєтеся?» — й нічого не відповів Іван, бо ніякої мови тепер не знав; дівчина вивернулася й подалася до церковного ґанку, а Іван поплив слідом за нею, і коли вона вклякла перед престолом, вклякнув і він, притиснувши коліном край її запаски; дівчина намагалася висмикнути полу рукою, щоб звільнитися від нахаби, та влада його була непереборною; Іван не відступав від дівчини протягом усієї Служби Божої, а по відправі, покинувши товариша, подався за нею на Завоєли, йшов слідом, немов мара, аж поки дівчина не оглянулася й не запитала: «Чому запаску приклякнув, чого від мене хочеш?», а він відповів так просто, гейби йшлося про звичайні речі: «Мушу тебе за жінку взяти, хоч би–сь м’я розтоптала», й Марія покорилася, так легко покорилася, що за тиждень вони подали до уряду парохіяльного на шлюбні заповіди.

…Треті заповіди були нам зачитані в космацькій церкві саме того дня, коли австрійський уряд оголосив загальну мобілізацію, — й мені не дозволили навіть попрощатися з нареченою; так і залишилася вона для мене на довгі чотири роки, що стугоніли гарматними громами від Перемишля й Вердена до річки П’яви в Італії, празнешним дівчам у вибиваному кептарику й гарячій шальовій хустині, з карими очима під дугами розкосих брів, й стала вона образом рідного краю, тугою, солодкими снами, тривогою, розпачем і надією, — я зостався живим і навіть не пораненим тільки тому, що за мене молилася Марія… Війні кінця не було видно: Коломийський 36–й реґімент розстріляли італійці під альпійськими прямовисними скелями, залишилися в живих лише я й фельдкурат отець Габорак з Вербіжа, і говорив він мені, коли вже все здавалося пропащим, про гріховний подвиг Адама і Єви, з якого народилася любов — і відтоді все на світі держиться її силою: чей не було б людей на землі, якби не їхня жадоба пізнання добра і зла; проміняли ж бо прародичі беззмістовну розкіш вічного існування серед райської благодаті на всеживлюще почуття, і ти, Іване, подарованою ними любов’ю рятуєшся від смерті в цьому пеклі…

Австрійська імперія тріщала, розпадалася, і я дезертирував з італійського фронту — ночами пробирався крізь гори, поля й ліси і навіть не знаю, як вижив у тій жахливій мандрівці, як зумів відшукати серед незмірно широкого світу свій клаптик землі; а неомильним чуттям лелеки йшов я від італійської П’яви через Австрію, Словаччину, Польщу, а потім через Космач до Сакатури, щоб тут, на вітцівщині, разом з Марією загосподарюватися й дати життя дітям, які мали продовжити мій марш до науки, бо мені вже було невміч; я півроку добирався додому й зрозумів, що крізь неозорі обшири світу для кожної людини прокладена своя стежка любові.

Лейтенант дивився на Івана широко розкритими очима, в яких тінилися нерозуміння й жаль, той жаль і те нерозуміння будили в офіцерові незвідані досі думки, які мусили виборсатися з його душі словами, й почула Марія німу розмову між чоловіками, які сиділи мовчки за столом…

Безпорадно розвівши руками, мовив лейтенант упалим голосом:

«Я не маю куди вертатися, можу тільки служити — я ж нізвідки, і де моя стежка любові, не знаю».

У цьому безнадійному зізнанні зазвучало бажання лейтенанта вихопитися з темряви, що затопила його минуле, а що в тому минулому було, він не тямить, й Іван похопився допомогти: хай би хоч осколок якогось спогаду проколовся з непам’яті гостя: