Слава ЗСУ!

«Ти ж українець, хлопче, тож вернися до України, ти нині ніхто, але кимось стань — не може людина бути ніким! Адже твої батько з матір’ю колись таки жили…»

Й побачила Марія, як знову засвітилась перед лейтенантом картина: чоловік у польовому мундирі цілує його, маленького й сонного, віддає на руки молодій жінці й командує військовим до походу, та заступає світле видмо інша картина: затьмяніла вона чорна, мов ніч, перед очима — гордого мужа і зрозпачену молоду жінку виводять з дому зловісні тіні в дзьобатих шапках, а над хлопчиною глузує воєнрук у такій самій будьонівці: «Петлюр–ра, ти кагда–нібудь научішся разгаварівать па–чєловєчєскі?» — і неймовірна здогадка приходить цієї миті до лейтенанта: а може, на йорданській вечері при свічках, а потім у темряві, прошитій сніпками світла з ліхтариків, якими привиди в дзьобатих шапках шарили по кімнаті, були його батьки, і йому страшно стає від усвідомлення, що вітець, від якого він потім прилюдно відрікся, воював у Петлюри, й до Марії долинає ледь чутний голос лейтенанта:

«Мої родителі служили в петлюрівських бандах, я їх прокляв, — як же мені до них повертатися, про що ти говориш, хазяїн?»

«Але ж зрозумій, — підводить руку Іван, — що москалі відвічно обзивали злочинцями тих, хто хотів визволитися з їхньої неволі, всі для них бандити: мазепинці, петлюрівці, бандерівці, повсталі грузини, чечени, вірмени, а то ж лицарі — і батько твій теж!.. Та невже тобі не соромно, що ти невільник, раб? Ти пішов проти власного народу, став найманцем, зрадником! Тож рятуй себе, ходімо з нами в партизани…»

Лейтенант лячно глянув на господаря й вигукнув:

«Ти с ума сошол!»

«О ні, — підвівся Іван і взяв офіцера за вилоги гімнастерки. — То твої хлібодавці збожеволіли, задумавши поневолити весь світ. Вони відібрали в тебе батьків, волю, землю, сором, віру, вони все забрали в тебе, крім мови, якої ти не зумів забути, тож вчепися зараз за цю стебелину, потопельнику, ти ще зможеш прибитися до свого берега, ти ж іще українець!»

«До якого злочину мене намовляєш, хазяїн?! Я ж совєтскій гражданін…» — вискнув лейтенант.

Тоді з–за столу вийшла Марія, жаль і співчуття, якими вона оповивала лейтенанта, осипалися враз із нього, мов луска: поруч із нею сидів її ворог, який, немов перевертень, вряди–годи прибирав подобу Андрія; на її розжалоблене обличчя лягла лють месниці, карі молоді очі запалахтіли вогнем ненависті, зшерхлі уста розтулилися, і з них, ніби плювки, впали слова:

«Не українець він… І не москаль! Це пайдьошник, блощиця, тарган!»

* * *

Іван цього не бачив і не чув, він поринув у згадки і, перериваючи їх вряди–годи, говорив уголос; Марія ж перебувала в нереальному світі; лейтенант, знаходячись у полі її уяви, занурювався щораз то глибше у своє минуле, яке зринало перед ним у все чіткіших картинах, він розпізнавав їх і забирав собі в пам’ять для оборони перед ворогами, серед яких опинився і які готові були його здолати своєю правотою; реальність у сповитій ніччю крайній хаті на Зрубі перемінилася в подобу сну, і ніби уві сні люди порозумілися між собою без мови: думки в кожного відкриті й кожен може їх в іншого відчитати; лейтенант, нетерпляче очікуючи посланця за зброєю, відчував, як петля сліпого випадку щораз тісніше стискає докупи присутніх у хаті, й мусять вони зблизитись хоча б для якогось порозуміння або розірвати попругу і стати до двобою, бо коли ні, то всі разом задушаться в зашморгу ненависті, Марія ж, не даючи для примирливості місця в своїй душі, зачаїлася до стрибка на ворога, мов дика кішка на вовка, а Іван, вихопившись на мить із пастки, поквапився слідом за Васильком лісовою стежкою, яку сам проклав для своєї дитини, вийшов з ним на узлісся, запровадив до Олениної хати й ніби незримий дух примерх до вікна, споглядаючи, що діється в середині…

«Я сотенний Чарнота, хлопче, — пронизував партизан очима Василька, — і питаю тебе ще раз: що ти тут робиш посеред ночі? І якого ти Андрусяка син — Іванів?»

Василько ствердно кивнув головою, запобігливо кивнув — з надією, що батькове ім’я допоможе йому виплутатися з безвихідного становища: як же він мав признатися сотенному, що невільно став на послухах у енкаведиста й погодився принести йому зброю, з якої той стрілятиме в сотенного й партизанів, що он сидять за столом і не зводять з хлопця погляду, і в батька теж стрілятиме; яка кара може спостигнути його за те, що в цей мент служить ворогові — він, брат партизана, котрий загинув під Ґреготом від московської кулі, — а довести ніяк не зможе, що не мав жодного наміру служити; Василько згадав

Андрія й, розпачливо шукаючи порятунку, випалив: «Я ж Андріїв брат!» Він ще хотів розповісти про те, що водно мріяв піти в партизани, і вже зривався з його губів обман, мовляв, свідомо скористався випадком, аби піти в УПА зі зброєю, — мало не допустився брехні, від якої так недалеко було до правди, бо ж таки мріяв! нічого однак не сказав Василько, знаючи, що ніхто не повірить жодному його слову, — тож стояв мовчки, опустивши долу очі.