Слава ЗСУ!

Цієї миті відчинилися двері — на порозі стояв той же Васюта: не чекаючи дозволу, він квапно доповідав сотенному про ситуацію в селі. Щойно донесли розвідники, що червонорубашники на партизанські постріли, які ще в надвечір’ї сполошили в Олени начальника гарнізону, вийшли з гарнізонного приміщення й розсипалися ланцюгом від Мельникового хреста на Царині аж до Мочули, проте до Зрубу не підходять; і ще сказали розвідники, що в хаті Івана Андрусяка світиться, і хтось там є чужий, не хатній — дві чоловічі постаті застигли за столом, а голосів не чутно; сотенний різко повернув голову до Василька, і в тоні його мови вчулася погроза:

«Чого ж ти, шмаркачу, про це не говориш: хто заходив цього вечора до твоєї хати?»

Схлипнув Василько — не так зі страху, як від сорому, що не зі своєї волі опинився на боці ворога й виконує його наказ, а яка за це кара належатиметься йому від партизанів, знав достеменно, і безнадійний туск запав у його душу: він безглуздо загине від своїх як зрадник, — жодного порятунку не зрів цієї миті хлопчина й проказав тихо:

«До нас зайшов офіцер…»

Олена заступила хлопця, ніби хотіла захистити його від неминучої розправи, і, схилившись над ним, запитала:

«Він був у шинелі?»

«Ні, роздягнутий, без зброї… І з планшеткою».

«То мій! — повернулася жінка до сотенного. — Таки спіймався!»

«Вміла ти його заманути, — люто блимнув очима на Олену Чарнота, — а затримати не вміла… Випустила! Тепер попробуй його там дістати… А планшетку, чуєш, він не забув! Де ж поділися твої куревські хитрощі?»

«То було не стріляти! — заярилася Олена, вона зовсім не боялася сотенного і звалювала на партизанів вину за неудачу: якщо офіцер не стане в них заручником, завтра почнеться в селі вивіз. — А я зробила, що могла: день–денно тинялася біля гарнізону, аж поки не пошнурував–таки бичок за телицею…»

«Вантажівки обстрілювали, ти ж знаєш… Ну так чого ж ти приплівся сюди, братику героя? — їдко засміявся сотенний. — За шинелею й револьвером для совіта?»

«Так…» — прошепотів Василько.

«От негідник! — Чарнота повернув голову до партизанів. — То що маємо з ним робити?»

Мовчали партизани, спідлоба глипаючи на хлопця, який стояв посеред хати в благенькій кабатині й м’яв у руках шапку; що робиться в таких випадках, кожен знав неомильно, й видно було з облич вояків, що їм жаль хлопця, якому за партизанським законом належиться смерть.

Сотенний теж шкодував хлопчиська, до того ж він добре знав його брата Андрія, який безстрашно йшов на кулі й загинув, але ж нині кожен сам відповідає за свої вчинки, й братні заслуги нічого не важать, проте Чарнота ще не рішався на суд і мовив з докором, мов батько до провинного сина:

«І ти погодився таке зробити: ворогові принести зброю?»

«Він тата посилав, — вимовив Василько ледь чутно, — а я випередив…»

«А тато пішов би?»

Змовчав на це Василько.

«Отже, пішов би, — проказав скрушно сотенний, сперши голову на руку. — То на кого нам нині сподіватися, коли й Андрусяки…»

«Тато не приніс би йому револьвера! — заплакав Василько. — І я не приніс би! Я пішов би з ним до вас…»

«Як маю в це повірити?» — похитав головою сотенний.

«Я доведу, доведу!» — скрикнув Василько.

Чарнота підвівся, змахнув рукою партизанам, щоб вставали, й звелів Олені подати офіцерську шинелю й ремінь з кобурою.

«Займемо позицію на Солтисовому горбі, звідти видно все село аж до гарнізону. А на світанку дамо бій… Розбирайте зброю! А ти, хлопче, підеш з нами».

Сотенний кинув Василькові офіцерську шинелю: «Одягнись, зимно надворі!», сам заперезався ременем, вийняв із кобури револьвера, оглянув і, засунувши його на місце, подався до дверей.

* * *

Й промайнули перед Івановими очима партизани, Василько замішався поміж ними, і його не стало видно; з лісу виходила сотня Чарноти, вояків було багато, вони спиналися схилом Солтисової гори й схожі були на рій бджіл, що висипався на сніг з розбитого вулика, рій повз на гору, над якою завис червоний місяць, й швидко допадав до вершини, нібито комашня сподівалася зігрітись там під холодним сяйвом; врешті партизани залягли і зникли з овиду.

Іван, сховавши в долонях голову, задрімав край столу й уві сні дошукувався Василькової стежки, однак вона пропала в сутінках; Марія ж відокремлено від чоловіка перебувала в світі лейтенанта, вона не вгавала обзивати його найдошкульнішими словами, нібито могла ними вбити, знищити, знівечити ворога; лейтенант здивовано вдивлявся в неї, підвів руку, щоб спинити її лайку, та враз сахнувся, знову уздрівши у Марії образ жінки, який натужно виборсувався з далекого минулого, і збоявся її, згадавши давню свою провину перед нею, — була це не господиня хати, а та, яку колись забрали з–перед його очей привиди в дзьобатих шапках; Марія врешті кинулася на лейтенанта, схопила його руками за горло й до хрускоту стискала великими пальцями борлак — мстила тепер зайді за те, що на одну лише мить здався він їй рідним сином: ставши перевертнем, осквернив подобою Андрія її материнську любов; лейтенант задихаючись просив пощади в жінки й не оборонявся, бо неомильно впізнав у ній ту, котра колись, на йорданський Святвечір, годувала його медовою кутею і сама пахла медом, — впізнав лейтенант в розлюченій месниці рідну матір, яка прийшла тепер карати його за зраду.