Слава ЗСУ!

…Вони нависли над ним, немов яструби над неопереним пташеням, і каркали одне і те ж: «Відречися від батьків, то вороги народу!»; актовий зал дитбудинку заповнили ровесники, їхні обличчя яріли ненавистю до петлюрівського виродка, котрий уперто не хотів розмовляти по–людськи й провинний був теж за своє народження, за вовкуватість, якою захищався перед нападниками, і за те, що ні разу не довірив йому воєнрук поторохтіти на піонерському барабані й ніколи прапора не дозволяв нести; воєнрук, комсомольський вожак і представник з райпарткому накокоїжилися над хлопцем, мов круки над голопузиком, і доправлялися, щоб вимовив лише два слова зречення, а він відповідав: «Я не мав матері і батька не мав, від кого маю відрікатися?» — «То тим легше тобі відкинути те, чого в тебе не існує», — переконували голопузика круки; та хлопчина відчував, що є в світі якась перегорода, заборона, якою злегковажити не можна, а чому — не міг збагнути, але й не зважувався переступити той бар’єр; яструби наполягали, вони знали лише одне, що в протоколі мають бути записані вірнопідданські слова, які зміцнять їхню владу над тими, хто сидить в актовому залі, й забезпечать прихильність тих, кому вони підпорядковані; яструби люто шипіли, гайвороння в залі верещало: відречись, відречись! воєнрук обіцяв хлопцеві нагороду: ось зараз же, як тільки він вимовить потрібні слова й підпишеться під ними, йому довірять сурму, й він піде попереду ровесників, сповіщаючи весь світ про своє розкаяння; від заманливої перспективи — вийти нарешті з останньої шеренги й стати на чолі колони — м’якла впертість у хлопця, немов віск, проте непереступний бар’єр незбагненного сорому й далі не дозволяв вимовити ті два слова: хлопець не знав, кого вони стосуються, бо не пам’ятав злочинців, які привели його на світ, проте болісно відчував, що то найплюгавіші слова, яких він буде соромитися весь свій вік, тож не вимовляв їх і підпису не ставив, однак супроти своєї волі сам уже йшов попереду колони й сурмив на весь світ про своє визволення з упослідження, й забіліла перед ним брукована дорога до військової академії, куди кожен з тих, які сидять у залі, бажає вступити, і кожен вступить, крім нього одного, й навіки він залишиться в останній шерензі, якщо не послухається круків, тож врешті видавив хлопчик крізь горло: «Я відрікаюся від батька й матері», — й підпис поставив і оглух від утішних оплесків потурнаків, а воєнрук поплескав його по плечу, й запекло, защеміло воно, ніби в тіло хижі кігті вп’ялися, і пече слід від тих ран і донині.

Так було, так мусило бути, думала Марія, розслабивши руки на горлі лейтенанта, їй стало жаль зайду — так пожаліла б його рідна мати, а Марія перемінилася в неї, — чей не провинен він: не знав або давно забув своїх батьків, й ніколи докори сумління не діймали його душу, бо ж не було в нього пам’яті про своє дитинство, пропало воно в безвістях, і тільки денеколи вчувався йому дивний медовий запах, який видобувався з горла й солодко лоскотав ніздрі, а що то було, що то пахло, не міг збагнути — аж нині впізнав його в смаку святвечірньої куті, і вилущився з пітьми невідомості образ жінки, такий схожий на господиню крайньої хати на Зрубі, а вусатий господар пригадав йому петлюрівського старшину, який після Святої Вечері скомандував побратимам до походу: то були його батьки, які в цю мить вернулися до нього, бо ж не породили його звірі, — сидів батько край столу, заховавши від сорому за сина голову в долоні, а рідна мати мстила йому за зраду.

У хаті було тихо, немов у домовині, й кожен з присутніх був в окремішності: Марія заніміла в пориві помсти, Іван відшукував уві сні загублену Василькову дорогу, а лейтенант, вивільнившись від моторошного видива, тяжко зітхнув.

Те зітхання вчула Марія, і їй знову здалося, що поруч із нею сидить Андрій, з її щойно сповнених люттю очей викотилися дві сльозинки жалю й стекли ритвинами зморшок по щоках; Іван стрепенувся, відняв від обличчя долоні й із затаєною полегшею глянув на лейтенанта, а той знітився й проказав, ніби виправдовуючись перед господарями:

— Я згадав батьків своїх…

* * *

Старосвітський годинник, з крилатим ангелом над циферблатом і двома тяжкими вагунами на поржавілих ланцюжках, захрипів, чмихнув і почав виклацувати годину; Іван, Марія й лейтенант переглянулися й далі сиділи непорушно, занурившись у німу тривогу, вони мовчки відрахували дванадцять ударів, ні слова не промовивши й тоді, коли годинник змовк; говорити не було про що: болісні слова офіцера зависли в повітрі, просякнутому запахом спаленого гасу в каганці; пломінчик на ґноті ледь жеврів, сумерк у хаті розріджувався примарним сяйвом місяця, який повільно пересувався по верхніх шибках вікна; в Марії в’яло серце від жури за Васильком, та несподівано для себе почала вона відчувати полегшу від того, що син не вертається, чей не розірвуть його вовки, не водяться вони в сакатурських лісах, і десь то він приткнеться серед ночі, може, і в Олени пересидить до ранку; лейтенант натужно думав, і знала Марія, що він мізкує над тим, як має повестися, якщо хлопець не повернеться зі зброєю: він чекав від господаря поради, водночас побоюючись її, а в душі загніздилось і проростало, мов зело поміж камінням, несамовите рішення, й він чув, як голоси батьків, котрі так несподівано вернулися до нього цієї ночі, уперто намовляють його вирватися із тенет зловісних привидів у дзьобатих шапках, які весь час чинили йому тільки зло, й він боявся їх і ненавидів, не сміючи про це самому собі зізнатись, — хто з них завтра простить йому втрату зброї, та ніхто, і яку кару придумають для нього яструби та круки? Лейтенант вичікував господаревої поради, щораз менше її побоюючись; Іван запам’ятав офіцерові слова, якими той розбудив його з хвилевого сну, проте не важився на них відповідати, бо відповідь його буде сувора й однозначна, він з відчаєм дошукувався синової стежки, та вона остаточно щезла з поля зору, й Іван збоявся, що Василько, позбавлений батьківської уваги, може вчинити непоправне…