Слава ЗСУ!

Сотні не стало видно — партизани втопилися в заметах; під розпеченою до білоти тацею місяця шкварчав на морозі сніг, по насту закипала діамантова крупа; на Солтисовій горі варилися в зимовому окропі залеглі вояки.

Сотенний викопував саперною лопаткою окіп у глибокому снігу, сніг відвалювався брилами і був масний, мов згашене вапно, Чарнота викладав з білих цеголок бруствер, а яму робив просторою, щоб могла вмістити двох; «Ти вирівняй, хлопче, біля себе стінку, — мовив до Василька, подаючи йому лопатку, — і що глибше заляжеш, то тепліше тобі буде, сніг тільки зверху холодний, а внизу гріє»; Василько слухняно виконував розпорядження сотенного, і від його мови добирався до хлоп’ячого серця спокій, він дивувався, що цей суворий командир, який щойно важив на його життя, став ласкавий, мов батько; «Ти закутайся добре в шинелю й поли підстели під коліна, а пальцями в чобітках воруши, воруши, бо коли в ноги тепло, то й мороз не страшний».

«А он бачиш: ген унизу села з–поміж крислатих дерев визирає гострий дах, то гадючник–гарнізон, а ті чорні цятки, що покрапили толоку — то пайдьошники з батальйону «Червона рубаха», й нарозвидні ми зробимо з них форшмак… А та хата скраю Зрубу — твоя ж, правда? І вікно блідо світиться: нефортунний Оленин хахаль, начальник гарнізону, жде не діждеться тебе… — В добрих очах Чарноти засвітилися два злі вогники. — Бо хто ж він без зброї?.. І тільки подумай: так драпав від любаски, що мало штанів не загубив, а планшетку прихопив зі собою, таки прихопив, бо в ній знаєш що? А в ній списки людей, яких завтра мають вивозити на Сибір… Та не діждуться. Бог мені свідком — не діждуться!»

Чарнота говорив без угаву, немов зігрівав себе розмовою, а коли в сніговому окопі стало тепліше, він замовк і лише нагумкував мелодію пісні, яку партизани співали в Олениній хаті. Василько скоса поглядав на сотенного й думав: на досвітку Чарнота поведе сотню в бій — може й загинути і так залишиться для Василька незнаним; хто ж він, цей сміливий вояк, звідки родом, чим займався колись у цивілю, кого полишив дома, та невже партизани, які загинуть у боях — тут і по всьому краю — зникнуть з людської пам’яті, і ніхто не знатиме, хто вони були, які прізвища ховалися за їхніми псевдами, і слава по них залишиться лише в слові «партизани»? А це ж несправедливо: майбутні, ще не відомі нині нащадки повинні знати, хто віддав своє життя за вітчину; повернувши до командира голову, Василько запитав несміливо:

«Хто ви?»

Сотенний ніби чекав цього питання, бо ж не хотів він зоставатися в невідомості після своєї загибелі, а Василько, певне, залишиться живий: Чарнота дасть йому завдання, з якого хлопець повинен вийти ціло, то хай хоч щось знає про нього: колись комусь розкаже…

«Я з Княждвора, хлопче, що біля Коломиї, Петро Вакалюк. Родини вже не маю, моя родина нині в Сибірах… А вчився я колись на агронома в Політехніці — в Дублянах разом із нашим провідником Степаном Бандерою за однією партою сидів… То він залучив мене до підпілля. Коли Мацейко за його наказом убив П’єрацького, я в той самий час здійснив атентат на агента польської поліції Бачинського і на Львівському процесі був засуджений до семи років Берези Картузької. На початку війни втік до Кракова, а сорок другого вступив до УПА. То вже будеш знати, хто я, і батькові своєму розкажеш, він мене знає, та лише як Чарноту… Ну як, не змерз?»

«Не змерз… Місяць он який великий над нами, він таки гріє».

«А поглянь, як чітко протягнувся через усе небо від краю до краю Молочний Шлях. Краса яка!»

«Кажуть, то чумаки сіль розсипали… А наш отець–професор у гімназії називав його Єрусалимським Шляхом, і нібито Дунай відбився на землі від нього».

«По–різному називають цей розсип зір: то Татарським Шляхом, то Дорогою Рабів… О, неспроста відбиток цієї дороги прочеркнувся рікою по нашій землі! І ми вийшли на битву, щоб прокласти Дорогу Волі».

І тоді запитав Василько в сотенного — ніби вже став дорослим мужем, партизаном, який засумнівався в доцільності нинішньої боротьби:

«А якщо знову ми програємо?»

Сотенний нервово смикнувся й проказав холодно:

«Хто так думає, хай залазить на піч, а не в окопи!..

І запам’ятай собі назавше, хлопче: війна наша безпрограшна, вона триває у різних формах уже тридцять років — від битви на Маківці до нинішнього дня — і буде тривати доти, доки остаточно не відвоюємо свободи. Хай і сто літ — були ж в історії столітні війни!»

Василько весь зібрався в ґудз від сорому, він хотів подякувати сотенному за те, що той так рішуче розвіяв його сумніви, хотів запевнити, заприсягтися, що до останньої миті життя не вступиться з поля бою і страху не знатиме, і зневіри ніколи не допустить до свого серця — все це прагнув Василько вимовити за одним подихом, та не посмів і писнути, боячись, що Чарнота не повірить жодному його слову, бо йому потрібні не обіцянки й запевнення, а діла; Василько чекав наказу командира.