Слава ЗСУ!

— А якщо ви програєте? — заходив лейтенант у торги.

— То честь нам буде за праведно пролиту кров! І якби ти пішов з нами, то поліг би не в банді енкаведистів, які знищують твій народ, а в національній армії… Та невже так тяжко збагнути цілком просту істину: кожен народ мусить боротися за свободу — інакше загине! І коли б ми нині склали зброю перед московським окупантом, то якими очима дивились би завтра наші внуки на новий світ, в якому, в наш час, повсюдно діє рух опору проти фашистів і комуни: у Франції, Югославії, Литві, Латвії? Та невже українці раби з покликання?

Лейтенант теж підвівся з–за стола, він тремтячими руками заправляв гімнастерку, ніби був заперезаний, долонями шукав ременя й кобури, та їх не було, потім сягнув руками до шиї й поквапливо застібав ґудзики на комірі, був блідий, проте рішучість нестримно видобувалася з нього, й Іван чекав його рішенця, а Марія була впевнена, що офіцер зараз вимовить твердо:

«У мене немає іншого виходу: я йду з вами».

Та не сказав він цього. Сів на лавицю обличчям до дверей, й Іван з Марією теж неблимно дивилися на двері — всі в нестерпній напрузі чекали розв’язки, яка з’явиться сама собою, і всім вчувалися тихі кроки знадвору: мусив же нарешті вернутися додому Василько!

…Василько підходив до рідної домівки тихо й скрадливо, щоб не сполохати ворога; його тривожив рожевий димок, що надто мирно курився з димаря, й подумалось йому, що офіцера в хаті вже немає: спершу відчув полегшу, та вмить її залила хвиля страху, що не виконає наказу сотенного, і що йому робити з цим проклятим револьвером, куди сховатися, коли почнеться бій, адже їхня хата і батько, і мати, і він сам опиняться посередині фронту; Василько вийняв з кобури револьвера, відвів запобіжник, намацав пальцем курок і увійшов у вогненний стовп, що виростав обіч обійстя; з надією, що офіцер ще в хаті, він рвучко відчинив двері.

Й сталося те, чого не міг передбачити Іван, відшукуючи в думках Василькову стежку, й Марія, яка всю ніч відчитувала життя лейтенанта, теж не могла такого сподіватися: на грюкіт дверей вони схопилися, наполохані й закам’янілі; офіцер, побачивши на порозі Василька, який навів на нього револьвера, кинувся вперед, щоб роззброїти хлопця, та спинили його постріли.

«Смерть окупантам! Смерть окупантам!» — повторював Василько за кожним пострілом, а коли шість куль увійшли в груди лейтенанта, і той судомно корчився на долівці, стікаючи кров’ю, хлопець опустив долі зброю й винувато дивився на матір, по щоках якої спливали сльози, а батько говорив, показуючи на вбитого:

«Що ти наробив, сину? Він — не ворог…»

* * *

У хаті було тихо, хоч маком сій, надворі розгорялася пожежа, вогненний стовп підпалював крокви під черепицею, розтоплював скло на вікнах, дзиґарі вибамкували світанкову годину.

У мертвій зоні, якою стала Андрусякова хата, троє людей сиділи мовчки за столом: батько прокладав нову стежку для Василька, мати й далі вглядалася в офіцера, дошукуючись у ньому образу Андрія, а лейтенант стояв на грані свого рішенця, бо наставав день, і мусила нарешті наступити розв’язка.

II

Начальник сакатурського гарнізону лейтенант Шпола разом із головою сільської ради чинбарем Онуфрієм післяобідньої пори складали списки сімей, які мають бути депортовані в першу чергу.

З коломийського НКВД подзвонили вранці про приведення гарнізону в готовність номер один: акція має відбутися протягом тижня, контингент — дванадцять родин найактивніших бандпосібників, для вивозу буде подано дві вантажівки, крім того, сільська рада має виділити п’ять санних упряжок.

Голова сільради прів над шнуровою книгою, шморгав носом і обливався потом; комуністична мана давно вивітрилася з його голови, на сьогодні він встиг збагнути, що таке совєтская власть, та відступати було нікуди: думав тепер лише про те, як пройти по лезу бритви, щоб і в Сибір не загриміти, й кари з лісу не зазнати; списку сімей для вивозу скласти не зміг, бо кожен господар — як не сусід, то кум або супряжник, він врешті підсунув лейтенантові шнурову книгу, щоб той зачитував прізвища вголос, а він вимовлятиме тільки одне слово «є» — тобто хтось із хати пішов у партизани, — й до надвечір’я було визначено дванадцять ясирних сімей.

Лейтенант засунув список у планшетку, одягнув шинелю, заперезався ременем, пересунув кобуру на бік — був готовий до акції, та оскільки другий сигнал з району не надійшов — можливо, його доведеться чекати й кілька днів, — наказав голові ночувати в гарнізоні, перевірив бійців, які квартирували в сусідніх із гарнізоном хатах, залишив за себе помкомвзводу й подався протоптаною стежкою на Царину до Калини Мазурихи, в якої мешкав.