Слава ЗСУ!

Повітря бралося морозом, сніг під чобітьми глухо порипував, сонце вже ховалося за лісом й просвічувалося поміж стовбурами дерев червоним ватрищем; на непорочну білоту лягала святвечірня тиша, на сході засвітилася бліда зоря, тремтіла святковість над засніженим світом.

Й відчув цієї миті лейтенант, як уперше в житті йому стало мерзотним передчуття чужої біди. Досі він не шкодував запрутських поселян, які наплодили бандитів, й ними кишіли довколишні ліси; з ранньої весни, як тільки відступили із Запруття мадяри й «Червона рубаха» увійшла на терен Партизанської республіки, розсипавшись гарнізонами по селах, лейтенанта перекидали з місця на місце, й він самовіддано боровся з упівцями, не знаючи ні жалю, ні страху, — був свято переконаний, що ворог мусить бути знищений, а ворогом був кожен, хто жив на цій землі; лейтенант аж надто ревно старався, вислужувався, ніби якусь провину викуплював перед начальством, ніби йому більш, ніж кому–небудь іншому з червонорубашників, треба було доводити свою вірнопідданість, — а втім, він добре знав, яка провина над ним тяжить: в анкеті Шполи значилось, що його батьки, яких він вперто намагався викреслити із своєї пам’яті, були свого часу репресовані; чорні рядки волали до нього прокляттям, від якого він усе своє життя захищався.

Перебуваючи перед війною в органах НКВД, Шпола завойовував довіру в командування виконанням найстрашніших наказів: розстрілював «ворогів народу», а перед відступом Червоної армії з Галичини перестріляв усіх в’язнів золочівської тюрми. Проте пляма його невольної провини не змивалася, не зблякла вона й на службі в «смерші» під час наступу на німців, хоч він холоднокровно стріляв у спини своїм, коли хтось відставав від фронту; тяжко переживав недовіру лейтенант Шпола й добре знав, що вона йде не лише з анкетних даних — про них не всі знали, — його постійно супроводжувало інше свідчення неблагонадійності: усе, що було в минулому, лейтенант витруїв із своєї пам’яті, крім одного — хохляцької мови, яка увійшла в його кров разом із молоком проклятої ним матері; та мова викликала глузи, ненависть і підозру з боку товаришів по службі, а навчитися по–московськи, але так, щоб ніхто не міг доглупатися, звідки він родом, не зумів за свої тридцять років життя й десять літ вірної служби.

Й тому Шпола тяжко ненавидів тих, які розмовляли петлюрівською чи то бандерівською мовою, він люто їх нищив, розчавлював, плюндрував, щоб ніхто не міг почути, що вони розмовляють майже так само, як він, і цим виявляють свою з ним спорідненість: не буде їх, та зненавиджена мова, звуки якої народжуються не на язиці, не в горлі, а набагато глибше, в самій душі, більш не засвідчуватиме його походження.

Та ось спалахнуло святвечірніми вогнями призахідне зимове сонце й проклало крізь стовбури дерев до стіп лейтенанта малинову стяжку по снігу, аж під ноги закочувало гарячетканий рушник, і уздрів він на ньому різнобарвні узори, та кольору крові, яка вічно фарбувала його життя, на рушнику не було; на сніговій габі в діамантових крупинках сонячне світло розщеплювалося в жовті й сині зблиски, що зливалися у смуги, ті смуги раптом ставали широкими зеленими стяжками, які знову розділялися, до болю знайомо межуючи між собою, мов на прапорі; лейтенант знав, що то за кольори видобуваються тепер з провалу непам’яті — належали вони єдиному святові зими: були то барви Водохреща, завтрашнього свята, яке тут називають Йорданом, — і защеміло в душі благання сільського голови, щоб хоч у такий день лейтенант не чинив людям горя; мабуть, через те цієї хвилини Шполі стало мерзотним передчуття чужої біди.

Він відганяв нав’язливі й такі непотрібні для його кар’єри думки; все, що належало йому колись, повинно раз і назавше зникнути з пам’яті, так ні — жило воно, дратувало, мучило, шкребло; намагаючись втекти від згадок, він приквапив крок, а за Мельниковим хрестом, ніби з кам’яного постаменту, на якому хрест було вмуровано, зійшла жіноча постать в дубленому кожушку, й офіцер наповратився наздогнати її, хоч і не втямлював, для чого це йому потрібне; колір кожушка зливався з малиновою сонячною доріжкою, яку обрамлювали жовто–сині смуги, — загадковість жіночої постаті додавала святковості йорданському надвечір’ю, й лейтенант зрозумів, що на світі, крім крові, лементів, стогонів і проклять, є ще й те, що називається святом. І йому забаглося його запосягти.

Він ішов слідом за жінкою, мало не наступав їй на п’яти, та вона не оглядалася, але й не прикваплювала ходи, і лейтенант здогадувався, що це її гра; його цікавість розпалювалася щораз то дужче, він простягнув руку, щоб взяти жінку за плече, повернути до себе й подивитися, яка вона; незнайомка цей порух відчула, й на тому місці, де від протоптаної стежки відгалужувалася вужча, що вела на Зруб, зупинилася й обдала його хтивим поглядом: була гарна ця чортиця, й лейтенант аж примлів від навального бажання, що пройняло все його тіло й запеклося в чреслах, — ніяка вже сила не примусила б його тепер проминути вродливицю; жінка показала рукою вбік Зрубу: «Мені туди, а ти куди манджаєш, вояче?», й зазвучав у цьому питанні владний заклик, проти якого він не міг опертися; лейтенант мовчки човпав слідом за нею, жінка звернула на лісову просіку, щоб не йти Зрубом попри хати, і в цьому офіцер теж вбачав її згоду; десь то до окраєчків його душі чіплялося усвідомлення, що недобре чинить, що це й небезпечно, та нестримний чоловічий голод відбирав у нього тверезий розсудок; жінка вряди–годи оглядалася й заворожувала його блудним поглядом; врешті лейтенант квапно увійшов за нею до теплої хати, вона скинула кожушок, зсунула з голови хустку, й на щоки впало чорне, мов воронове крило, волосся, крізь яке прозирала біла шия, а кабатину розпирали повні груди; офіцер нервово розперізувався, скидав ремінь з кобурою й шинелю на долівку; жінка на мить пропала в теміні й тут же виринула з неї, обвела любаскову шию руками й мовила млосно: «Таж не квапся, нині свято, спочатку покуштуймо куті» й тихо засміялася: «А–а, ти ж не за кутею зголодився!»; вона розстібнула кабатину, з пазухи випорснули білі циці, тоді він трутив жінку на постіль і, одягнутий та в чоботях, шалено навалювався, шукав, проникав у її тіло, шарпав, давив і навтішатися не міг, а коли полум’я потахло, й він запав у провалля несподіваного спокою, почув раптом гуркіт машини, яка начебто долала крутий схил дороги на Лазах, на мить завмер і наслухав, врешті збагнув, що це йому не причулося, й він глупо потрапив у пастку, схопився з постелі й почав у темноті шукати ременя з кобурою, та крім кашкета, нічого на долівці не знайшов, кинувся до жінки, стягнув її на землю й почав бити ногами, та в цей мент заторохтіли в лісі автоматні черги, кулі просвистіли над дахом, десь недалеко вибухла граната: лейтенант в одній гімнастерці вискочив з хати й чкурнув у темінь.