Слава ЗСУ!

Перша вантажівка, вибравшись узвозом на Зруб, кинула два сніпки світла на незайману дорогу, а за нею сліпо з увімкнутими підфарниками тягнулася друга, обидві буксували в сухому снігу й перелякано ревіли, хоч постріли давно вщухли; машини вимацували проїзд, освітлювали стіни завмерлих хаток і заметені фоси, вони повільно сунули, немов готувалися до раптового наскоку на село, а лейтенант Шпола — без духу, знівечений і принижений — заривався щораз глибше в сніг у придорожній фосі, бо на нього насувалися вороги, котрі дотепер були благодійниками і в яких він усе своє життя дослужувався кар’єри; тепер вони — якби знайшли його в рові, обеззброєного й нікчемного, — розправились би з ним на місці; у лейтенанта знічев’я вишкреблося з пам’яті видиво, яке й зринати не мало права: у згарячкованій уяві йому здалося, що то не він рятує своє життя, а полковник Шпола в бою під Вінницею ховається в шелюгах перед кавалькадою більшовицьких панцерників, а на другому краю України, на відстані трьох десятків років, від тих самих наїзників утікає його дорослий син, — і в цей момент у них один ворог, вони з батьком поєдналися нарешті на одному боці фронту, і так мало бути, так мало давно статися, і лейтенантове прокляття батькові, яке він колись прилюдно виголосив, вищу службову сходинку запосягаючи, стало враз нечинним, бо ворог у них один, той самий, і треба спільно проти нього стати: він невблаганний, віроломний, замолити батьків гріх перед ним неможливо, ворог є ворог і приятелем ніколи не стане, за якою б маскою не ховався; тож несподівано прошила лейтенанта божевільна думка: йому нічого іншого не залишалося, як виповзти з рова й податися на Лази, звідки щойно долинули постріли.

Та вантажівки проїхали — чому їх так швидко вислали з району, а певне, з конспіративних міркувань, — лейтенант виборсався із замету й з колишньою ненавистю вглядався в темінь Лазів, де, напевне, за кожним стовбуром стоїть його убивця, і він згидився від того, що так недавно, коли наздоганяв підступну лярву, прокинулася була в ньому жалість до людей, яких прийшов убивати, — звідки той жаль взявся, звідки продерлася в пам’ять згадка про полковника Шполу, і як міг стати совєтський офіцер на одному боці з петлюрівцем, а хлібодавців зуважив ворогами; таж бо ні — запеклі його вороги тут, у цьому краю, в цьому селі — підступні, злобні й непримиренні, і він їх буде з насолодою знищувати, як нищив дотепер; у своїй пригоді лейтенант втішився, що планшетка залишилася при ньому — не міг навіть уявити, що сталось би з ним, якби гарнізонні документи потрапили в руки партизанам.

Лейтенант пустився бігти колією від автомобільних шин, втікав від зловісних Лазів — у нього визрівала надія на порятунок: поки вантажівки заїдуть у подвір’я гарнізону, поки оперуповноважений оговтається й пошле за ним до Калини Мазурихи, він поверне собі зброю, хоч би це коштувало чийогось життя, і та надія враз спалахнула блідим світелком у крайній хаті на Зрубі; він щодуху помчав на те світло.

* * *

Лейтенант обережно натиснув одвірну клямку й передихнув: він усвідомлював, що в нього вигляд жалюгідний і його поява в чужій хаті — без шинелі серед лютої зими — може викликати в господарів здивування, жаль або глузи, та ні в якому разі не страх, який в цій ситуації додав би йому владної сили, потрібної для порятунку; лейтенант увійшов у сіни й рвучко відчинив двері до кімнати.

Двоє людей — сивоголова жінка й чоловік з пишними закрученими вусами — схопилися з лавиці й німо стояли, мов на смерть засуджені, й утямив лейтенант, що його воля взяла верх; щоб не втратити над цими людьми владності, він вигукнув, до решти притлумлюючи господарів страхом:

— Как фамілія?!

Господарі далі німували: вони з дня на день чекали вивозу, були й готові, та коли врешті це сталося, і за ними таки прийшли облавники, безвихідь обезвладнила приречених, і тільки примус міг би їх вивести із заціпеніння; лейтенант зрозумів, що не сміє в цю мить відпускати попруги страху, він відкрив рота, щоб повторити нагальне питання й розчавити ним до решти переляканих господарів, поки вони не отямилися й не збагнули трагікомічності його становища, однак ще раз запитати не встиг: на покутті за столом досі не примічений сидів хлопець, якого, на вигляд, зовсім не діткнула тривога, він з дитячою цікавістю приглядався, як офіцер водно обтягує руками гімнастерку, що звисла мішком мало не до колін, і глузливі бісики засвітилися в хлоп’ячих очах — він зрозумів, що лейтенант в бігах і хоче просити в них допомоги; хлопець хихикнув у кулак і проказав з наївною безпосередністю:

— А вояк пояс загубив…