Слава ЗСУ!

Андрій зрозумів: начальник шешорського гарнізону вирушив з підрозділом назустріч колядницям. Він свиснув у щілину, з неї виповзло четверо стрільців, обвішаних гранатами, з автоматами в руках, найдужчий стрілець ніс на плечі «дехтяра». Рій почав спускатися по схилу гори на Брустори…

Про лейтенанта Шполу ходила в окрузі моторошна слава: він убивав дівчат. Його знівечені жертви траплялися людям у камеральних лісах, під скалами над Пістинькою, в кущах і біля стежок, на них страшно було дивитися, і їх ховали в закритих трунах.

Ворон намагався пояснити собі психологію вбивці, і його здогадки майже не розминалися з правдою: Шпола вбивав рештки свого сумління, яке, певно, озивалося в ньому на згадку про вкоєний колись страшний злочин. Що то було, міг знати тільки злочинець…

Відділ Шполи йшов пригинцем назустріч колядницям; начальник шешорського гарнізону чув їхні голоси і його гріла жадоба катівського ремесла. Андрій згори бачив, як невтримно скорочується віддаль між гуртом колядниць і ґарнізонцями, які бігли, ховаючись у зарослях обабіч дороги, — ще хвилина, ще мить, і сторони зійдуться, і залишаться на снігу закривавлені тіла бережницьких красунь. Тоді на помах Андрієвої руки впав рій із скельної призьби й вискочив на дорогу. Дівчата з вереском розбігаються, а стрільці впритул розстрілюють гарнізонців, зупиняють їх ланцюгом гранатних вибухів, а найдужчий стрілець косить і косить з «дехтяра», вишукуючи мушкою постать офіцера, що біжить позаду. Та враз офіцер спиняється, прикипає поглядом до Андрія, який іде на нього з наставленим револьвером, торопіє, наче впізнає в Андрієві колишнього товариша з дитячого будинку, чує його проклінне слово «зрадник», скрикує і втікає перелісками вбік Шешор.

Зрештою Шпола втямив, що то був ніякий не курсант, а сам Андрусяк — невловимий ройовий, який цілу осінь і зиму наводив жах на лючівський, яблунівський та шешорський гарнізони: залишав він після себе вбитих чекістів, спалені приміщення і зникав безслідно; Шпола боягузливо втікав і, опинившись на віддалі, куди не долітали кулі «дехтяра», поклявся, що вб’є Андрусяка.

І він убив його на третій день Різдва — із засідки біля джерельця під Ґреготом, яке не замерзало: Андрій спустився з гори по воду…

Ганна не могла заснути: нинішній день промірявся життям людей, які гинули тут протягом років, й ніч відправляла панахиду над убієнними.

Вчувся Ганні спів церковного хору, що йшов у похоронній процесії на космацький цвинтар, із сотень грудей бійців куреня «Гайдамаки» вихопилася стрілецька заупокійна «Як ви умирали, вам дзвони не грали», над головами пливла домовина, й Андрій востаннє вглядався в небесну безодню, в якій знайде собі вічний пристанівок, бо на землі для нього місця не стало; гриміли сальви й промовляв над убитим командир військового округу «Говерла» Степовий, а в шешорській видолині вибухнув у небо стовп диму — то горіло приміщення гарнізону, і чорнів над могильною ямою сотенний Чарнота, який встиг, поки опустили труну, вернутися із своєю сотнею з Шешор на цвинтар; Чарнота чорнів, бо не впіймав бандита — здимів Шпола, щоб потім об’явитися в Сакатурі, де закінчиться його катівський шлях; а Марія умлівала над тілом сина і на втішальні слова сестри Ганни, щоб не розпачала, адже є ще в неї Василько, відказувала скорбно: «І той загине, такий нині час»; врешті застукотіли грудки землі на деці домовини, й виросла на космацькому цвинтарі перша партизанська могила з березовим хрестом у головах, а до року поруч виросте й друга — сотенного Чарноти, біля якої день–денно стоятиме Ганна й утішатиме себе словами: «Мусив прийти до мене хоч раз у житті лицар, а тепер можна жити самотньо, ніхто мені не потрібен, нікого в мене вже не буде…»

І думала тепер Ганна у півсні: «Мала я коротке щастя за довгі роки війни… Дякую Господу, що знайшла мене така доля, ради якої варто тепер жити в спогадах…»

Не мала Ганна дитини, хоч хотіла мати в гріхах зачату — і Бог таки втішив її: привів до неї Чарнота білу дівчину й подарував за дочку. І була та дитина їй рідною — а може, вона вродилася тут, на белебні, з солодких любощів з Чарнотою на м’якій повсті чатиння під гаджугами, які й нині співають свою вічну пісню: «Палала сосна, палала, під нев дівчина стояла»; щовечора палала її смерека, вибухала багряним смолоскипом, поки не вигоріла разом із Ганниною молодістю.

Й прошепотіла вона засинаючи:

«Був у мене опришко, лицар, герой, була в мене й рідна дитина — і я нині маю те, що повинна кожна людина мати: радісні спогади і сльози…»

IV

Наприкінці березня сорок четвертого року Едвард і Піт, мало не наступаючи на п’яти мадярам, які безладними тлумами пішо й кінно тягнулися на Яблуницький перевал, дійшли до загубленого в горах села Снідавки, звернувши на стежки з косівського тракту, по якому з Коломиї через Заболотів та Рожнів уже гримотіли совєтські танки.