Слава ЗСУ!

Ганна привіталася, промовивши «Христос рождається!», Параска сухими губами прошелестіла «Славімо його» й покірно відступила вбік, даючи гості дорогу, і тут у Ганни співчуття до Параски враз змінилося злорадністю — чей же знала, коли виходила за Пилипа, що я живу на світі! — Ганна владно пройшла повз господиню, наче до своєї хати; Андрій зайшов за нею в сіни й проказав у напіввідчинені двері світлиці:

«Ми прийшли, друже провідник».

Невисокий чоловік з круглою головою й глибокими залисинами виглянув із дверей, поправив на собі кітель і кивнув рукою Ганні й Андрієві, щоб заходили; він допоміг жінці зняти кожуха, Ганна зсунула хустку на потилицю й мовби засліпила окружного провідника: Ворон примружився й промовив, не втримавши в собі захоплення: «Знаю, знаю, що всі космацькі жінки гарні, але така!.. Ну добре, поклич, Андрію, Чарноту».

Окружний провідник швидко оговтався, пригасивши в собі враження, яке справила на нього красуня, і, сівши навпроти неї за столом, виклав, не гаючись, своє прохання. Він знає, що Ганна Палійчук живе самотньо в просторій хаті, і тому просить її, щоб вона прийняла в комірне, ніби за дочку, — совіти, може, й не дізнаються, що ви незаміжня, а якби спитали, то скажете, що чоловік пропадає на роботах у ворохтянському тартаку, — щоб прийняла дівчину, яка виконуватиме для партизанів важливу службу. І якщо ви згодні…

«Згодна, — не задумуючись відказала Ганна, їй лестило, що окружний провідник СБ звертається до неї по допо–могу. — У Космачі, пане командир, усі згодні помагати нашим. Якщо навіть такий скупар, як Пилип, не побоявся ризикнути своїм багатством, то…»

Розмова начебто закінчилася, та Ворон ще не відпускав Ганну — очікував на сотенного Чарноту, і той нарешті увійшов разом з Андрієм: був то високий, майже не до стелі, суворий з вигляду чоловік у німецькому сталевому мундирі, заперезаний широкою куплею з кобурою на боці, на правому рукаві світилися три срібні смужки.

Він розгладив чорну підківку вусів, проникливо глянув сірими очима на незнайому жінку й присів на лавицю поруч з окружним провідником, не зводячи погляду з молодиці. Ганна німо дивилася на нього, і вмить відсунувся з її внутрішнього поля зору Пилип, який досі не покидав її ні на хвилину, — геть здимів Гулейчук із Ганниної пам’яті, й на його місце нагально вдерся Чарнота; Ганна опустила очі, назавше заховавши в собі образ сотенного, вона довго сиділа каменем, та раптом спам’ятавшись, рвучко підвелася, щоб утекти звідси й на самоті збагнути, що з нею сталося; наспіх одягла кожушок, подалася до дверей і ще чула, як за її спиною говорив Ворон, та це її ніби не стосувалося:

«Не знаю, коли прийде до тебе наша дівчина, Даниле… Але доконче прийде. Тож як з’явиться, поведеш її до Палійчучки… А ти, Андрію, вибирайся на лови за Шполою. Цей виблядок — тільки подумати: син петлюрівського полковника! — міняє раз у раз місце в гарнізонах, лютує по селах, мов скажена собака, — ти б тільки подивився на тих змасакрованих дівчат, яких він залишає після себе!..»

У сінях Ганна зустрілася з Пилипом, і дивно їй стало, що цього разу не защеміло її серце; вона байдуже оглянула його з ніг до голови й поблажливо посміхнулася:

«Згорбився ти, Пилипку, надірвався, сарако, на господарці… Але що не збоявся прийняти партизанів до хати — того–м від тебе таки не чекала».

«Щось більше є на світі, ніж оце все, Анничко…» — Пилип обвів довкруж себе рукою і змовк.

«То правда», — відказала Ганна і, не оглядаючись, швидко вийшла з обійстя.

…Андрій зі своїм роєм, який входив до третьої чоти сотні Данила Чарноти, заліг на Ґреготі в печері з потаємним входом і виходом — тільки він і його стрільці знали щілину між двома брилами на схилі, що спадав до річки Брусторки, над якою скупчилося село Бережниця. В ту зарослу лишайниками й мохом пройму треба було залазити ногами й прослизати вужем між слизькими стінками, й коли прохід закінчувався й ноги твердо ставали на гранітну плиту, партизан опинявся в склепінчастому гроті, в який проникав крізь круглий, як мисочка, отвір у стелі сніпок світла, мовби з кишенькового ліхтарика. Тут було безпечно й тепло, а перед щілиною наверху осідав у виступі гори плаский, схожий на крісло камінь: звідси виднівся широкий простір, що захоплював Шешори, Брустори, Шепіт і Бережницю.

Другого дня Різдва Андрій спостерігав з цього каменя через бінокль за селом над річкою: там, біля дерев’яної церковці, метушилися, мов мурашва, постаті дівчат у дублених кожухах, звідти долинав галас і сміх; над гуртом врешті піднялася на тичці восьмикутна звізда — дівчата збиралися на коляду. І саме в той мент, коли колядниці подалися вниз понад Брусторкою вбік Шепота, Андрій помітив, як із шешорського тракту звернув на Брустори військовий відділ і розсипався улоговиною обабіч дороги.