Слава ЗСУ!

Тихо сплакнула Ганна й закусила подушку, щоб не почули її схлипів Мирон та Йосафат, які у своїй кімнаті тихо перемовлялися, — а ні один, ні другий не прийшов тоді вночі до неї, ніби знали хлопці, що рана в її душі ще свіжа. А нині — що нині: стежка до могили Чарноти травою поросла, а з колишнього Пилипа сама шкаралуща зосталася. Хоча… Як же він по–парубоцьки скарав при ній нині брата, і вздріла Ганна в Пилипових очах давню молодість, сточену життєвою марнотою.

…А то прийшла партизанська влада в Карпати ранньої весни сорок четвертого року. Мадяри обійшли Березови й Космач косівською та яремчанською дорогами й відступили за Яблуницький перевал, а совіти, зробивши розвідку з «кукурузників», не зважилися заходити в космацьку западину, яка під час сутичок з партизанами могла б стати пасткою, й розставили гарнізони в примежних до березівсько–космацького ареалу селах — Яблунові, Лючі, Шешорах, Жаб’єму та Ворохті.

Ті малочисельні підрозділи діючої армії не становили для партизанів великої небезпеки, а для совітів служили хіба що пунктирним позначенням контрольованої території, та й то вони часто зникали: солдати дезертирували й розчинялися в упівських сотнях військового округу «Говерла», або ж їх розганяли похідні групи «Карпатського» та «Гайдамацького» куренів, які захищали Космач з боків Березова і Шепота. Тому ті фронтові гарнізони зразу після війни замінили енкаведистськими, які жорстоко тероризували населення, й уславився серед них лейтенант Шпола — постраховисько для селян і невпіймана здобич партизанів.

У Завоєлах розташувався штаб округу, а під брусторськими схилами поставили намети курсанти старшинської школи «Олені»; там щоранку проводили екзецирку, команди долинали аж до Космача, й селяни без потреби до присілка не заходили. Довкруж снували партизанські стежі, назустріч перехожим виходили з перелісків вартові й незавоєлівських мешканців завертали на шешорський тракт.

А Ганні й не було потреби навідуватись у Завоєли, сама собі туди дорогу заказала, щоб не зустрітися бува з Пилипом, хоч водно муляла душу цікавість, який він нині; його ж Параски увіч ніколи не бачила, й не раз лоскотала охота перейти їй дорогу й затьмарити розлучницю своєю вродою.

Проте стежка на Завоєли проклалася для Ганни поза її волею: на саме Різдво сорок п’ятого прийшов до неї син сестри Марії із Сакатури ройовий Андрій. Не впізнала, бо ще хлопчиськом бачила його, коли приходив до Космача з мамою на храмовий празник, — тепер стояв перед нею обмундирований юнак у мазепинці з блискучим тризубом, в бушлаті й з крісом через плече; він обняв її, потермосив, щоб приглянулася до нього, й Ганна нарешті переконалася, що це її племінник.

«Андрійку! — скрикнула. — Тож це ти так хоробро воюєш, щоб тобі Бог заплатив! А я водно думаю, що то за Андрусяк, про якого вся околиця говорить: там наскочив з хлопцями на гарнізон, там авто з енкаведистами закидав гранатами, а то міст на Лючці розібрав і вантажівку з облавниками пустив у прірву, а ще в Хімчині стребків перестріляв… То ти все це чиниш, герою мій дорогий?»

Ганна обнімала Андрія, обціловувала, аж він відсторонив її, й вона тепер з насторогою придивлялася до бійця, який раптом став їй чужим: вродливець був Андрій, весь у матір, а суворість — то хіба від Івана.

«Тето, окружний провідник СБ Ворон просить вас, щоб ви прийшли до нього».

«А я хто така?» — здивувалася Ганна.

«Йому потрібні в Космачі довірені люди, а я за вас поручився».

«Падоньку, а куди мені йти?»

«Він мешкає в Пилипа Гулейчука».

«Най ся преч каже! — вдарилася Ганна руками об поли. — Такого я з Пилипа зовсім не сподівалася!»

…Коли Ганна сьогодні запросила гостей до прохолодного покою, Орест Потурай спитав її: «Я звідкись знаю цього старого чоловіка, хто він такий?» — «Ой пам’ять у вас коротка, друже Ворон! Таж ви до сорок шостого мешкали на Завоєлах у Пилипа Гулейчука…»

На скрип хвіртки з хати на поріг вийшла Параска, а за нею Пилип. Побачивши Ганну, яка перетинала подвір’я, йдучи попереду Андрія, Пилип відступив назад і заховався в хоромині, а Параска стояла, опустивши руки. Вона досі не зустрічалася з суперницею, проте в сущу мить зрозуміла, що ця жінка в білому кожушку й торокастій турецькій хустці — то Ганна; уздрівши її, господиня ґражди враз поникла, й стала ще простішою, сірішою, аж гейби зайвою на білому світі — від усвідомлення, що ходить по землі вродливиця, яка була в Пилипа першою і, певне, має на нього своє право, хоч з ним і не вінчалася; Парасці захотілося запастися під землю, зникнути, взагалі не народжуватися на світ, та зрушитися з місця не змогла — стояла на порозі плоскогруда кістлява примара з великими сумними очима, крізь які проглядалася її скривджена Богом душа, котра, певне, мала свою мову, та не для привіту, а для скарги призначену; Ганні стало жаль цієї обкраденої долею жінки — багатої ґаздині й найбіднішої з бідних сироти.