Слава ЗСУ!

III

Ніч розділилася на всіх порівну, та була вона у своїй розмаїтості єдиною — короткою липневою ніччю з літньою духотою, півсонням і безсонням, візіями та притишеними розмовами.

Ганна відвела для Мирона і Йосафата стару світлицю, що межувала з кухнею, а генералові й Потураєві постелила в прибудованому недавно покою, з якого вікно виходило на північ, й тому тут було прохолодно, мов у пивниці; сама ж лягла у кухні на бамбетлі — і все затихло, крім гаджуг, що поєднали стрілами стовбурів небо з пласкою тацею белебня, немов натягнутою на килимному верстаті основою, й виводили смереки на вітрі свою відвічну пісню, суголосно перекликаючись із шумом Пістиньки, яка десь там, далеко внизу, сердилась на млиновому колесі… Та нічна музика однаково була чутна Пилипові й Ганні, котрі в ці хвилини немовби перебували в одному оркестрі, підкоряючись батуті незримого маестро — вічному плинові часу.

«Чи то добре я зробила, — мозолила свою душу давньою гризотою Ганна, — що прогнала тоді вранці Пилипа?» І що їй було затримати його в себе назавше: одне лише слово, один погляд, один порух руки — і забув би він повік дорогу до своєї ґражди, і Ганнина халупа стала б для нього панським палацом, бо власна господарка гейби в овечу стаю перемінилася, і ніщо не завадило б Парасці жити самій на готовому багатстві, чей якось дають собі раду розлучені і ні одна ще не кинулась в буркало під лотоки, а люди поговорили б та й перестали; треба було один лише крок ступити, та ба — забагато назбиралося в Ганниному серці гіркоти й ущемленої гордині, й у критичну мить зупинилася вона, немов та дитина перед високим воринням, яке їй перелізти невміч, щоб подолати чужий світ.

А роки йшли, й, немов реп’ях кожуха, трималася Ганни молодість, тож витрачала вона те своє багатство в міру, щоб і врода не зблякла, але й щоб тіло не з’яловіло: приймала потаємно то рубачів, то молодих ґаздів, які заночовували в Космачі з мливом, бували в неї і паничі, котрі приїжджали в гори на свіжий люфт, а проте Пилип з гадки не сходив, бо скільки не перепробувала втіх, а краще, ніж з першим любасом, утішитися не могла, і щоб не втратити навіки Пилипа, щоб думав він водно про неї і мучився, і сох, взялася за килимарське ремесло, валяла ліжники, розмальовувала писанки, сорочки вишивала, ґердани в’язала — а все для того, щоб розбагатіти й найкращі в Космачі хороми вибудувати, але такі, щоб череп’яні дахи зазирали аж на Завоєли, — так кілька літ мстилася Ганна Пилипові, поки вдруге не прийшла до неї любов…

«Та певне, що добре зробила!» — ствердила тепер про себе Ганна, й русло її думок перемінилося, й на час не стало чутно шуму млинівки на лотоках… Сотенний Чарнота затьмарив образ Пилипа, й забулася Ганна о світі, й було її кохання буйне, мов гірський вихор, й небезпечне, як лісова пожежа, й здавалося воно за смерть сильнішим, та згодом втямила, що смерті ніяка сила здолати не може, і тільки сльози полегшували її тугу над могилкою з березовим хрестом.