Слава ЗСУ!

«Іди з Богом і більше не приходь».

«То чого ж ти була така люба й гаряча, а тепер проганяєш мене, як пса?» — застогнав Пилип.

«А для того, щоб ти запам’ятав мене назавше і втямкував, кого втратив».

Солодко згадав ту ніч Пилип, і ніби хтось зняв з його плечей принаймні сорок літ; шнур під тягарем сірого каменя, який завис над головою, перестав розкручуватися, і втішно стало в Пилипа на душі, гейби він і нині залишився в Ганни на ніч, і не перед його, а її вікном ліниво погойдується від леготу крона явора.

Та це була лише єдина блаженна мить, бо в наступну впав камінь на тім’я і розлетівся в друзки — до хати увірвався брат Юрко і заволав:

«Обманець, злодій! Забрав собі весь ненів спадок, я вже все знаю!»

Здалося Пилипові цієї хвилини, що то виплив із смерекових тіней безпутний брат, як кара за гріховну жадобу до багатства, якого вже давно немає… А чи б розділене збереглося? — подумав Пилип, згадавши нічний візит Юрка за кілька днів до приходу перших совітів. — А певне, половина збереглася б, і най би другу Юрко пропив, розтринькав — тоді б Пилипова менша господарка не муляла очі ні совітам, ні Юркові… А може, й не пропив би, може б, спам’ятався та ґаздою став?.. Але Бог буком не б’є і однакову кару спосилає за злодійство: чи ти чужу курку, чи чужі доляри вкрав…

Та ніч, коли Юрко увірвався до Пилипової ґражди, була тривожна: війна щойно розпочалася, а вже польське військо почало відступати перед німцями до Румунії, й стало відомо, що Збруч перейшли більшовики: зі сходу й заходу рушила на Пилипів край каламутна повінь, і прочував він, що з його достатку залишиться йому хіба що сухотна й нелюба Параска; він ще тоді не знав, що прийде час, і поховає її в безлюдному байраку над Іртишем, син змоскалиться й назве Омськ своєю вітчиною, а з усього великого гулейчуківського роду залишаться тільки два бездомні харпаки, які до самої смерті не зможуть сплатити один одному боргів, спороджених багацькою скупістю й люмпацькою заздрістю.

Але тоді Пилип ще намагався виправдатись перед знавіснілим Юрком:

«І що ти звів би з тих грошей, Юро, якби я навіть поділився з тобою, ти відразу пропив би їх із своєю голотою, для тебе ж усе одно: один доляр чи тисяча».

«Та я хоч би набувався, а якої радості ти запосяг: в землі, мов кріт, риєшся, з гною овечого не вилазиш, вродливицю покинув, а від запліснявілої Параски водно вночі відвертаєшся…»

«Та замовкни, огидо!» — ревнув Пилип.

«А не замовкну! Не замовкну, поки ти замість маржини не поженеш білих ведмедів на сибірські полонини!»

«Не пропаду і там… — зів’яв Пилип. — Я руки маю до роботи… А ти всюди нидітимеш, мов та остання потороч!»

Юрко тієї миті побачив страх на Пилиповому обличчі й ще познущався, проказавши єхидно:

«Дай хоч трохи, хай нап’юся за нову владу… Кажуть, совіти вже в Коломиї!»

Здригнувся Пилип, бо втямив, що означають ці слова, і тоді ненависть та обридження до знахабнілого люмпака, який уже зрадів з наближення червоних покровителів, пройняла його, й він промовив люто:

«Не дам ні гроша!»

Так відповів Пилип Юркові потім ще двічі…

І знову розчинився Юрко в сутінках смерекового тунелю, який заводив у бескеття, де вже немає стежок і навіть звіриних путівців не видно, тільки дикі валуни наростають один на одному, немов велетенські кристали, що, розколюючись, утворюють вузькі щілини, крізь які можна проникнути у підземний світ головатого Ґрегота. Подейкували чабани, які в сльоту шукали загублених овець, що в ті отвори між валунами, якими обросла гора, мов панциром, можна увійти в плетиво з’єднаних між собою гротів й до цілком відокремлених кам’яних мішків — й там навіки пропадеш; а ще оповідали свого часу полонинські бовгарі, що в підземеллях Ґрегота переховуються упівські боївки, мають там свої склади зі зброєю та провізією, й запевняли, буцімто самі бачили, як більшовицькі карателі, знайшовши в скалах отвори, в проймі яких протяг зривав і засмоктував досередини полум’я зі свічок, запалювали перед увійстям хмиз, щоб викурити партизанів з недоступних сховків.

Чи не туди подався Юрко? Адже він усе своє життя перебував у колибах і природних сховках серед гірських нетрів, то, може, й ходи до бункерів запам’ятав, але що робитиме в тих гротах нині, що їсти буде? А може, звідти є виходи до віддалених космацьких присілків, і він вночі матиме змогу вирушати на злодійські промисли?.. Напевне ж, добре знає терен досвідчений злодійчук, бо де міг би за німців переховуватися цілих три роки від космацьких підпільників, які засудили його на смерть за те, що за перших совітів поскидав дзвони з дзвіниці, а на дерев’яній церковці, в якій колись молився Довбуш, поламав хрести… Виповз Юрко на світ Божий аж тоді, коли енкаведисти зайняли Космач, і шепталися люди, що він потаємно служить у стребках…