Слава ЗСУ!

Зовсім не мав наміру Пилип покидати Ганну, бо де, в якому світі знайде ще таку красуню, проте відчував, як у його серці ворушиться щось вертке, тепле й волохате, й лоскоче воно й до горла добирається, спираючи віддих, а часом візьме живе серце в лапки й так потрусить ним, що воно заторохтить, мов калатало біля церкви у Великодну П’ ятницю, або безжально стисне душу в грудях, аж завити хочеться, і здогадувався Пилип, хто то вселився в нього, бо давно чув від людей, що до багача чорт наймається й розпоряджається його маєтком на користь ґазди, зате по смерті забирає собі душу…

Щораз то більше впевнювався Пилип, що то нечистий його мордує і водить ним то на подрю шукати місця для пачки грошей, то велить йому заглянути в комин, то подає в руки долото й молоток, щоб у сволоку видовбав сховок, потім провадить до криниці, до стайні, намовляє, щоб заглянув у мертвий вулик, показує на дупло в старій яблуні й звідусіль завертає — не так, не так треба ховати скарб: щоб він зберігся, мусиш його перемінити з паперу в товар!

То вже не сумнівався Пилип, що має справжнього чорта, як це й належиться кожному багачеві, і, ночуючи часті–ше в себе дома й забуваючи про Ганну, без якої колись і доби не міг перебути, водно наслуховував, чи не почне арідник живими словами нашіптувати свої поради, а однієї ночі таки почув: іди, мовляв, до Негрича в Березів і відкупи у нього неньову полонину на Прелуках, разом з вівцями й рогатою худобою відкупи і пару коників–гуцуликів придбай у нього, і пастухів віднайми, а тоді ті коники день у день носитимуть на своїх хребтах бербениці з бринзою, маслом, сиром, будзами на косівський та коломийський ярмарки, і водно будуть текти тобі потічками доляри і злоті, й побудуєш собі ґражду з такою загорожею, що жоден опришко через неї не перелізе, і фузію купиш, і стайні набудуєш, а в них бики–сементали, корови голлендерські, коні арабські ще й отари курдючних овець!

Ось якого наговорив арідник однієї ночі Пилипові, і той, не гаючись, подався вранці до Березова, а пополудні уже гостював у багача Негрича. Ґазда смачно цмулив люльку й спокійно вислуховував Пилипа, вряди–годи хитро поглядаючи спідлоба на ставного парубка, ніби оцінював, чого він вартує, а коли вислухав до кінця, то сказав таке, що здалося Пилипові, ніби той арідник перескочив раптом від нього до ґазди і весь секрет йому розкрив.

«А що, великий спадок заповів тобі покійний неньо?»

«Та який спадок?! — аж скрикнув Пилип й поник під глузливим поглядом багача. — Що ви таке говорите?»

«Не бійся, Пилипку, ніхто того ще не знає, — заспокоїв парубка ґазда. — Але будуть знати… А я тобі такого нараджу, що вовк буде ситий і коза ціла… Я в тебе за полонину й за худобу, і за пастухів ні гроша не візьму, задурно все віддам. Почекай хвильку… — Він повернув голову до дверей, що вели в світлицю, й гукнув: — Ану лишень ходи сюди, Параско!»

Й Пилип стетерів: на порозі стала бліда, гейби вимокла конопля, дівчина з пласкою пазушиною, худа мов терлиця, з великими сполоханими очима.

«Це моя донька, — сказав Негрич. — Засиділася трохи в дівках, але добра вона й працьовита. Відвіную її Прелуками і всім тим, що на полонині… Бери її, Пилипе, і ґаздуйте з Богом».

За тиждень усе село заговорило, що Пилип Гулейчук засватав Параску Негричеву з Березова, а з нею забирає майже все ґаздівство старого. А коли священик в неділю оголосив у церкві перші заповіди Пилипові й Парасці, — чули сусіди, як усю ніч голосила Ганна Палійчучка в хаті на своєму белебні, і вже не виспівували під її вікнами недорослі парубчаки глузливих коломийок.

…Надворі темніло, тепла ніч залягала над завоєлівською видолиною, а Пилип світла не вмикав, і засиджена мухами жарівка звисала зі стелі на скрученому дроті сірим вагунцем, мало не дотикаючись до схиленої над столом Пилипової голови: смерк загусав довкола жарівки, й вона ставала великою, мов круглий камінь, й своєю вагою розсотувала дріт — ось–ось впаде той камінь на полисіле Пилипове тім’я й розчавить…

Не боявся смерті Пилип, бо вже прожив на світі чимало літ, тільки жаль було, що закінчується життя в смутку, спричиненому яблунівським лихом, яке до того ж затінилося найтяжчою підозрою на брата — і як це Пилипові відійти в небуття заплямованим несусвітньою ганьбою, що ляже на гулейчуківський рід: ніхто ж ніколи її не змиє, й довіку пам’ятатимуть люди славну фамілію не за ділами знаменитих ковалів, кушнірів, полонинських ватагів, а за ницими вчинками курокрада, пияка, а може, й убивці…

Та злагіднювала туск згадка про той ласкавий порух Ганниної руки, коли вона в сінях витирала Юркову кров з Пилипового обличчя, ніби боялася, щоб не затаврувалося ганьбою чоло колишнього любаса, — відчув тоді Пилип, як з пучок Ганниних пальців витікає задавнене тепло, і згадав він останню ніч, прожиту в убогій хатині на белебні, а було це тоді, як уже ґражду побудував, багачем став, і хлопчика Параска народила: разом з позірним щастям увійшли в багацький дім сіра пустка, самотина, жаль за втраченим і сум від того, що надбав… Тож якось у надвечір’ї вихопився Пилип із ґражди і — як колись на колісниці з відпущеним плугом — помчав до Ганни, і прийняла вона його, наче й ніколи не було розлуки, а вже під ранок холодно мовила до нього: