Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Вогненні стовпи

«Ніде не буду», — відказав Юрко і, круто повернувшись, подався бічною стежкою поміж смереками, що кинули на завоєлівську улоговину довгі тіні, й у тих тінях розчинився.

Пилип довго стояв, дивлячись услід братові й урешті проказав:

«Як же ти, Юрку, забрів у нікуди? Хто закляв тебе на зло?»

А тоді в душу Пилипові вповз гіркий докір сумління: а може, і я в чомусь винен, чей не народився Юрко виродом.

…Про ту розплугу, що в молодості проклав Пилип із Завоєлів до Ганниного белебня, люди поговорили, посміялися та й перестали; затерлася вона на дорозі, залишивши проте в житті бравого легіня й космацької красуні глибокий слід: ходив Пилип тим слідом вечорами, а вдосвіта вертався ним до своєї трухлявої домівки, котру залишив йому неньо, коди подався за море і там пропав, не подавши ані разу звістки про себе.

Ганна жила у своїй хатині сама, бо старша сестра Марія відразу по першій війні віддалася за Івана Андрусяка із Сакатури, а стариня вимерла. Гарна була Палійчучка, мов ружа, але й бідна, як липка, й тому шмаркаті підсвинки, яким до Ганни було зась, а дужого Пилипа боялися, виспівували вечорами, ховаючись за дзвіницею, але так, щоб чутно було до хати на белебні глузливу, в заздрості складену коломийку:

Оженився кострубатий Та й взяв пелехату, і не знали, що робити — Запалили хату!

Ганна на ті хлоп’ячі глузи не зважала, почуваючи себе за Пилипом, мов за кам’яною стіною, чей такий, як він, парубок не дасть скривдити свою любку; висла вона в нього на шиї, покивуючи на співанки підлітків, і шептала йому до вуха: «А видиш, наворожують, наворожують нам, коханочку кострубатий, то вже мусимо понести до отця на заповіди, бо село аж гуде, що живемо на віру, — встид маємо перед людьми». Пилип тоді розплітав її чорні пелехи, обмотував ними свою шию, ніби хотів себе задушити, й насилу стримував зітхання, що добувалися йому печією з горла. Ганна ніколи не думала про те, як вони будуть жити, що робитимуть, коли повінчаються, — завалять стару хату й побудують нову чи наймуться за бовгарів на полонину в Прелуках до березівського багача Негрича, котрий ту полонину в Пилипового неня відкупив за безцінь, бо з Ганниних писанок, за які перед Великоднем дають всього по п’ятдесят грошів, не проживеш…

Не мала цього в гадці Ганна — любов засліпила очі, душу, серце, і здавалося їй, що нічого їм не треба, лиш кохання короткими ночами, що вона все життя тільки те й робитиме, що звиватиметься, немов змія, під своїм любасом, без угаву жалячи себе пекучими солодощами, й заливатиме гарячою хвилею знеможеного від любощів коханця, і най горить стара хата — дим та й нитка! — а мені досить жити в лузі під вербою, аби, серце, із тобою, — ці слова Ганна водно наговорювала Пилипові, слухаючи заздрісні співомовки за дзвіницею, й більше нічого знати не хотіла… Тільки ж бо Пилип інакше думав, бо вродився ґаздівським сином: те солодке шаленство колись–таки закінчиться, а треба жити по–людському, й тому зітхав, не відповідаючи на пристрасні шепоти любаски, й відчував, як та розплуга, що проклав її із Завоєлів до Космача, все болячіше вгризається поміж них і не єднає, а розполовинює їх життя на відчужені обаполи.

Й не ніс Пилип до церкви на заповіди, все чогось вичікуючи, ніби ждав якоїсь несподіванки, що виведе їх з Ганною із безнадійної бідоти, й Ганна затаювала острах у серці, все частіше відчуваючи, як крізь Пилипові пестощі проникає до неї зчужений холод.

І врешті доля зглянулася — не над Ганною, а над Пилипом: одного дня, а було це за два роки до другої війни, приніс йому поштар виклик до косівського рустикального банку, — і затаїв Пилип від Ганни, від брата і від усіх людей кілька тисяч долярів, що їх заповів йому в спадок неньо перед своєю смертю в далекій Канаді.

Ганна потім сказала, коли Пилип її покинув, а таємниця спливла наверх, що на тих долярах арідник приклав свою печать…

Від радості, що має такі гроші, й від страху, що хтось може його пограбувати, ще й життя за них відібрати, Пилип аж гейби здурів, і бачила Ганна, що недобре діється з її любасом, став він мовчазний, а вряди–годи провалю–вався в таку задуму, що забував, де він; Ганна випитувала, та нічого дізнатися не могла, то роздрухувала коханця нав’язливими пестощами, та він ніби знесилів, не тягнувся до любки, щораз то менше займав її ночами, а далі й зовсім охолов.

Розум підказував Пилипові, що треба признатися Ганні про багатство, бо ж має воно належати їм обом, та боявся зрадити таємницю — ану ж не втримається небога й почне на людях нахвалятися, бо де ж то зможе дати собі раду з такою втіхою: заснула бідною, а багачкою прокинулася, та від такого й глузд можна втратити, а тоді нарід розбоєм піде на нього, а тоді з Лисинки зійде баламутний Юрко, покине свою колибу, перестане по чужих курниках шнарити, відбере судом у Пилипа половину спадку і проп’є той маєток з комуністичною голотою, котра не знати з яких недеїв виповзає і сходиться кожного першого мая на пласкогірний Буковець між Космачем і Брусторами й проголошує рівність, братерство й комуністичний рай.

Попередня
-= 135 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар