Слава ЗСУ!

II

Тоскно було Гулейчукам разом добиратися до присілка Завоєли, вони тяжко мовчали, відчуваючи, що більше їм не вжитися удвох в напіврозваленій колешні, яка залишилася, недорозібрана, на місці колишньої Пилипової господарки: ґражду люди давно порозтягували хтозна–куди й на що — думалося сусідам, що за Пилипом навіки пропав слід у Сибірах, а про Юрка, якого в селі рідко й бачили, й мав він славу курокрада, односельці зовсім забули.

Та ось несподівано повернулися в село брати — зрівняні в бідності, проте навіть і в бідності не примирені: тієї фоси, що давно розділила їх на багача й харпака, на ґазду й люмпака, на богобоязливця й безбожника, на тверезника і пияка, ні один з них ніколи не переступив, однак про людське око жили вони в злагоді, їхніх домашніх сварок ніхто ніколи не чув, бо так велося в роді Гулейчуків, що сміття з хати не виносилось, най би вовтузилися в ньому по коліна, бо то був гоноровий рід — з діда–прадіда кушнірі, кравці, шевці, різьбярі, ковалі, пасічники. І навіть тоді, коли майстрові збідніли в ремеслі через австрійські та польські податки й мусили свій товар потаємно між людьми збувати, а знаменитий ватаг — Пилипів та Юрків неньо — полонину свою продав, щоб купити шіфкарту до Канади, — навіть у зубожінні гулейчуківський рід не позбувся людського пошанівку, бо пам’ятали завоєлівці його гідне поводження, богобоязливість та ретельність до роботи.

Тільки останній в роді, Юрко, ганьбив фамілію пияцтвом та негідними вчинками, і Пилип усе своє життя прикривав, як міг, той сором, а коли повернувся з Сибіру, примістив брата у своїй колешні, щоб не валандався поміж людьми, — й мало село Юрка гейби за приблуду або Пилипового слугу. Стерплював Пилип та приховував братову ганьбу — і так велося аж до нинішнього дня, коли в Пилиповій душі вже не могла втамуватися страшна підозра.

Вони йшли поруч, Пилип трохи випереджував Юрка, бо жаль було дивитися на замурзане висохлою кров’ю його обличчя; Пилип уже каявся, що не стримався, до того ж не був цілком впевнений, що брат заслужив собі на таку кару; врешті він зупинився, хотів узяти Юрка за плече, але той відступив убік, відвів простягнуту до нього руку, начеб хотів відплатитися за зневагу, й Пилип завмер, очікуючи удару, та в той мент, на свій подив, уздрів засльозені братові очі, в яких немовби затаїлося розпачливе каяття; Юркова рука безвладно опустилася, і в безнадійній резиґнації сказав він тихо, кивнувши головою вбік Ґрегота, за яким уже ховалося сонце:

«Я піду від тебе, Пилипе… Щоб ти знав».

«Куди підеш? — запитав Пилип здавленим голосом, злякавшись людського поголосу про сварку в славному роді. — Де будеш?»