Слава ЗСУ!

Чарнота ворушив жовнами, тамуючи люту жорстокість — якої ж кари завдати цьому катові, чей пустити йому кулю в лоб — надто вже гуманно, а Василь очікував оголошення вироку і жадав цього, і боявся, бо Чарнота заздалегідь доручив йому той вирок виконати.

Степового, однак, бо ж сам був родом з Полтавщини, діймала цікавість: що сталося, який злам відбувся в душі цього наддніпрянця, котрий зрештою виродком не народився, чому саме син високого старшини уенерівської армії став лютим ворогом українців, яка пекельна сила спричинилася до такої метаморфози в душі зачатої у благородстві людини, хто з нього виліпив зрадника і хто, врешті, повинен сидіти замість Шполи на лаві підсудних; знав добре командир — хто, проте усвідомлював, що час всенародного суду над політичними злочинцями настане нескоро, і поки що він змушений судити не причину, а наслідок, і тому з невластивим на цю мить співчуттям запитав Шполу:

«Ти пам’ятаєш своїх батька–матір?»

«Пам’ятаю, — понуро відказав підсудний, — але це вас не стосується».

«Може, й не стосується, ми ж розглядаємо твою, а не їхню справу, та все ж таки твої батьки воювали за Україну так само, як і ми, а ти став катом для своїх людей. Що трапилося з тобою?»

«Я виконував накази своїх командирів, як і ви. Я ж присягав…»

«Але ж ти вбивав не тільки в бою, ти знущався над безборонними дівчатами — що тебе до цього спонукало?»

Шпола опустив голову, наче збоявся, що полковник Степовий відчитає з його очей — чому він це робив…

Червоні відступають із Золочева в сорок першому, а в тюремних камерах лежать покотом розстріляні в’язні, та є ще живі, й Шпола квапиться достріляти всіх, хоч німецькі танки вже ревуть на підступах до міста, і останній поїзд ось–ось відправиться із стації на схід… І стоїть посеред трупів розпатлана прекрасна дівчина, якої не зачепила куля, й благає: «Даруй життя, візьми мене в заплату, я незаймана, тільки не вбивай!», та Шпола стріляє дівчині в груди, вона падає навзнак і стає ще вродливішою… Чому я знищував дівчат — а тому, щоб не нагадували вони мені про злочин. А ще… Вбиваючи їх, я кожен раз відтворював перед своїми очима видиво прекрасної смерті золочівської дівчини…

«Тих дівчат убивали бандери, а я воював», — підвів голову Шпола.

«Брешеш, негіднику… Ті бірки з написами “сексотка”, повішені на шиях замучених дівчат, чіпляв ти, подібних акцій УПА ніколи не проводила, це я добре знаю, — сказав Ворон. — Ми давно дошукуємося, хто організатор цих провокацій. І дошукаємося, будь певний. Ти ж був виконавцем…»

Шпола мовчав, він далі щось собі пригадував, Ворон це помітив і поквапився запитати:

«Ти знайомий з учителем космацької школи Петром Гошоватюком? Він торік прийшов з Пістиня і влаштувався в школі фізкультурником… Ні разу не зустрічався з ним?» — Ворон пронизував поглядом Шполу.

Лейтенант ніби не почув питання, і в цій сповільненій реакції підсудного прочув Потурай його збентеженість. Повторив з притиском:

«Не зустрічався з ним ні разу, питаю?»

«Не знаю, про кого ви говорите, — відказав Шпола. — А дівчат убивали бандери…»

Степовий непорозуміло глянув на Потурая: чого то він заговорив про якогось фізкультурника?

«У тебе є підозріння?» — запитав.

Потурай промовчав, Степовий сказав до Василя: «Запроси сюди господаря».

До світлиці увійшов Пилип, він був пригноблений і зляканий — Пилипові ніяк не хотілося свідчити, але ж усі знали, він сам людям розповів, що бачив недавно.

«Розкажіть, Пилипе, що ви побачили, то було ще восени, коли сходили з Прелук на доли», — попросив Степовий.

«Та що бачив… — зітхнув Пилип. — А таки видів і дякую Богові, що вони мене не помітили, бо нині ви б не мали свідка… Я вийшов з лісу на галявину, а там стояли вони, — Пилип показав на Шполу. — Він стояв з групою солдатів, а дівчина кричала, просила, благала… То була моя пастушка Калина — відпросилася в мене з полонини до нені, бо та заслабла. Але що я міг вдіяти?.. Я сховався за кущі й бачив: на галявині росла смерека, така висока, з голим стовбуром. То вони її підвісили за зв’язані руки до гілляки, потім розпалили під смерекою вогень і смажили дівку. Що то був за вереск!.. А на полонинах ні душі, товар уже зігнали з паші… Я стрімголов утікав, бо що міг зробити, що я міг?.. Потім поховав Калину під тою смерекою, а її неня вмерла… Коли вкладав у яму, побачив на шиї прив’язану карточку з написаним друкованими буквами одним словом: “сексотка”… Люди добрі, таж не була вона сексоткою, то таке бідне дівча, затуркане… А вбивав її він», — Пилип ще раз показав пальцем на Шполу.

«Добре, йдіть собі, ґаздо, — сказав Степовий і звернувся до підсудного: — Ти це зробив? Звісно, ти… То скажи, за що так тяжко познущався з невинної дівчини? А ті інші — зґвалтовані, помордовані, — то теж сексотки?.. Ти спільників мав?»