Слава ЗСУ!

«Ні…» — невпевнено відказав Шпола, і видно було, як по його щоках збігають брижі страху.

«Що скаже товариство?» — звернувся Степовий до присутніх.

«Смерть!» — відповіли Буркут і Чарнота.

Ворон мовчав.

Тоді Шпола схопився й залементував:

«Ви не маєте права мене судити! Ви беззаконники, ви банда!»

«Банда, голубе, це не більше десятка чоловік, — відказав спокійно Степовий. — А нас сто тисяч. Ми армія».

«Я не хочу гинути! — раптом упав на коліна Шпола. — Я хочу жити, я піду звідси, і хай будуть прокляті мої батьки, ваші прапори, ваша мова і незалежність! Я через все це втратив життя…»

«Якби ти хоч Сталіна прокляв або ж совітську владу, які насправді знищили твою долю, — промовив Чарнота, — то, може б, ми тебе й помилували».

Втративши будь–яку надію на порятунок, Шпола люто закричав, помщаючись суддям за вирок: «Хай живе Сталін! Хай живе Сталін!..» Втім пароксизм його злості зів’яв, й божевілля затуманило йому очі. Він підвів голову й жалісливо захлипав:

«А ви знаєте, а ви знаєте — мені водно сняться синьо–жовті прапори, а ще бачу їх на будинках, на деревах, на церквах і не маю спокою ні вдень, ні вночі… Та мерзенна синьо–жовта шмата над головою полковника Шполи на Софійському майдані йорданського ранку!.. О, не вбивайте мене!»

«Василю, — сказав Степовий до стрільця Андрусяка. — Зведи його в яр і… А потім закопаєш».

Тоді несподівано для Степового промовив Ворон:

«Я проти виконання вироку. Принаймні сьогодні…»

«Не бачу причин для зволікання», — різко відказав Степовий, тінь невдоволення пробігла по його обличчі. Він коротко глянув на Потурая, проминув Чарноту, якому від люті звузлуватились щелепи, й зупинив погляд на Буркутові, котрий насторожено прислухався до перемовки Степового й Ворона й своєю мовчанкою підтримував окружного провідника.

Врешті Степовий спонурившись наказав Василеві:

«Що ж, відведи його до пивниці й добре стережи».

…Ганна мовчки слухала Василеву розповідь, пильно приглядалася до племінника, бо вперше нині його побачила — високого й щуплого, мов бадилина, хлопчиська в стрілецькому мундирі, з автоматом на колінах. Інакшого не знала, й тому їй важко було повірити, що це Маріїн молодший син. Мовчала й тоді, коли Василь перестав розповідати. Тільки згодом видихнула:

«То ви залишили його живим?»

«Поки що».

Й Ганна сказала, ніби між іншим, щоб якось здолати відчуження, що пролягло між нею й Василем:

«У мене мешкає дівчина, може, ти й знаєш. Донечку маю… Ходить тепер на курси санітарів до старшинської школи на Завоєлах. Скоро прийде. Аби лишень чого не трапилося по дорозі… Почекай, почекай, Васильку, — мовила зраділо, поглянувши у вікно. — Вже йде».

Почулися в сінях дрібні кроки, тихо відчинилися двері, й до світлиці увійшла вона — біла віла. Та сама, яка колись у альтанці, в садочку професора Симотюка, водно читала книжку.

Василь відклав з колін автомата, схопився з лавиці, кинувся до порога й закам’янів перед дівчиною, яка в незмірному подиві заперечливо похитувала головою.

«Не може цього бути… То ти, Васильку?»

«Ліда! — скрикнув Василь, схопивши в обійми дівчину. — Лідуся… І ти тут?»

Ганна дивилася на них і шепотіла:

«Бог добрий… Ще зазнає моя доня хоч крихту любові… Який же ти ласкавий до нас, Господи!»

VI

Ранок зітхнув леготом й заторохтів листям трепети біля воріт. Гості ще спали, а сонце вже піднялося на добру кочергу, спивало росу з трав і квітів, крізь відчинені вікна вливався до кімнат запаморочливий запах стиглого літа.

Ганна поралася на кухні, готувала сніданок і сама собі не могла пояснити: спала вона цієї ночі чи ні — і все те їй наснилося чи продумалося в напівсні… Боялася чимось дзенькнути — баняком або ложкою, хай гості добре відпочинуть, й не знала, що у світлиці, вже зібраний, стояв перед божницею Мирон Шинкарук і не відривав очей від ґердана. Аж тепер він остаточно впізнав прикрасу й достеменно згадав, де її вперше побачив. А Йосафат ще вчора, видно, догадався: перед сном дотикнувся до ґердана й значуще позирнув на Мирона, так нічого й не сказавши…

Тільки їх два з Боднарівки залишилися в краю. А села не стало, витерлося воно назавше з районних списків — й напевне старі пожарища вже вкрилися дикорослям або поросли сивою бучиною, бо майже півстоліття минуло відтоді, як червонорубашний загін майора Моліна пустив Боднарівку, а згодом і сусідню Сакатуру з димом, й ті села зникли з людської пам’яті, забули про них і власть імущі, а тому професор Юлинин і письменник Шинкарук вважалися людьми нізвідки — з міфічного Запруття, й ніхто ніколи не докопувався до їхнього родоводу, бо в нещасті щастя їх постигло: навіть шнурові книги в сільрадах згоріли. Так пропадає пам’ять по сім’ях, родах і народах.