Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

Тож Йосафат шукав свого начала в таємничих математичних нетрях, і була та глибінь бездонною, мов космос, вічною, як деміург, й щораз то впевненіше переконувався студент фізико–математичного факультету, що він, єдиний з усіх свідомих істот на планеті, які теж належать до всесвіту, зумів визначити в ньому свої координати, й маловартними здавалися йому пристрасті, що спонукують людство до жорстоких воєн у пошуку земного місця; поглядаючи з глибин вічності, Йосафат вважав суспільні, ідеологічні, релігійні, національні, державні догми марними перед величчю космічного простору, який володіє началом людського духа і яким людський дух спроможний заволодіти, якщо збагне його вічність.

Обидва хлопці мешкали в гуртожитку в одній кімнаті — у добрій злагоді, такі несхожі характерами й уподобаннями; обидва в суботні й недільні вечори ходили підробляти вантажниками на товарні стації Головного двірця та Підзамча, обидва до знемоги гарбали знання у бібліотеках, а у вільний час гаряче сперечалися. Мирон намагався стягнути приятеля з верховіть космосу на грішну землю: та Йосафатова свобода здавалась Миронові ідеалістичною — Йосафат брав її в послуги для самозаспокоєння, для втечі від жорстокостей життя, для загоювання болю від втрати всього того, що колись було йому рідне, любе, кохане, і та втеча в абстракцію лікуючи спороджувала в ньому нігілізм, зверхню самодостатність, а щонайгірше — родову байдужість.

«Я хочу, щоб люди зрівнялися в пізнанні всесвітньої гармонії», — говорив Йосафат.

«Рівність можлива тільки в стаді», — відповідав Мирон.

«Ти маєш на увазі рівність матеріальну, я ж кажу про нашу рівнозначність перед деміургом».

«А чому не перед пам’яттю, сумлінням, людським судом?»

«Людський суд — то насильство над особистістю, хіба ти не бачиш цього довкруж?»

«Бачу. Але ти говориш про злочинне насильство».

«Звичайно. Бо є ще насильство над самим собою — це удосконалення душі».

«Для чого прагнеш удосконалювати душу?»

«Для пізнання космічного тайнопису. І в цьому мені допоможе не література, а математика, фізика, астрономія».

Мирон кипів:

«Та як же без духовного ґрунту зможеш удосконалити душу? Ти хто, Йосафате, уламок метеорита, продукт живої космічної пилинки, яку приніс на своєму вістрі з небесних глибин сонячний промінь, щоб у благодатному земному середовищі з неї витворилася мисляча істота?»

«Можливо… А хіба краще вважати своїм предком горилу?»

«Краще, бо в такий спосіб хоч щось дізнаюся про свій родовід. Мисляча істота тільки тому мисляча, що здатна витворити в собі пам’ять, що в ній живуть не магічні знаки всесвітньої вічності — холодні, як абсолютний нуль, а земні образи».

«Я волів би їх нарешті позбутися… Вони — безплотні, нереальні — водно переслідують мене, мучать у снах, але їх більше на світі нема і не буде, то для чого мені та ілюзорна пам’ять про них?»

«І ким ти станеш, коли до решти позбудешся родової пам’яті? Особиною, неспроможною реагувати на біль і втіху, механізмом, не здатним затямити живих рис найдорожчих облич — діда Федора, Наталки Слобідської… І не вчуєш ніколи дзумкотіння бджоли з вітцівської пасіки, весільного співу в Залуцькому лісі нещасної Оксани, яка через любов повісилася на своїй косі, моторошного завивання баби Лісної в зимовій глушині в Язвинах… І ніколи не вийде до тебе з узлісся прекрасний олень з розумними людськими очима, і ти не даси йому полизати із своєї жмені солодкої солі… Бездухом хочеш стати?»

«Ти читаєш мені зараз напам’ять пасаж із свого роману “Кривавий тан”, правда? Ти пишеш ту книгу вдень і вночі, і я тебе розумію, бо іншого способу самовираження не знаєш. Я ж у цей самий час відчитую мову математичних формул, і ті секрети самопізнання тобі недоступні…»

Мирон стояв перед божницею й неначе продовжував ту давню суперечку…

Так, мені доступний тільки світ образів. І тому я працюю все життя над одним романом, який нині вже налічує десяток томів, а останній пишеться зараз… Та історія Боднарівки, її правічний дух вже розрослися на весь простір України, я добрався до запаморочливих глибин історії свого народу, на дні яких жевріють іскринки живої пам’яті, я все своє свідоме життя поринав у ту глибінь й виносив наверх, немов нурець, перли людського досвіду… Почекай, Мироне, а може, та абстракція, яку розумів Йосафат, не раз додавала до твоїх творів проблиски розуміння вічності й непроминучості? Напевне, так, але й від мене він переймав спонуку вічно триматися п’ятачка рідної землі, на якому й тільки на ньому можна прорости коренем углиб до земної живиці, щоб мати змогу потім заглянути зеленим пагоном у небо… Й коли ми закінчили перший курс, я відчув пекучу потребу напитися води з рідних джерел. Сказав про це Йосафатові, й він погодився податися зі мною в мандрівку в Карпати. Міражилось тоді на світі спекотне літо — таке, як нині.

Попередня
-= 151 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар