Слава ЗСУ!

…Був то час першого затишшя в горах після липневої блокади сорок шостого року. «Космацька республіка» цього разу не встояла перед багатотисячним більшовицьким військом; розбиті курені військового округу «Говерла» перейшли рейдом через Чехословаччину на захід, а рештки партизанів, які залишилися в краю, зникли в глибокому підпіллі. Боїв уже не було чутно, тільки денеколи підземна партизанка давала про себе знати наскоками на сільські гарнізони, нападами на районні відділення МГБ, погромами стребків та вбивствами високих партійних керівників.

Хлопці обрали собі найбезпечнішу дорогу — на Яремче, Ворохту, Жаб’є з тим, щоб через Косів вернутися до Коломиї, а там, може, й зважаться заглянути на Запруття… До Ворохти доїхали поїздом, містечко було набите військовими, й Мирон з Йосафатом почували себе незатишно, хоч мали при собі документи, а ще Шинкарук взяв у деканаті посвідчення про те, що має намір збирати в Карпатах фольклорні матеріали для курсової роботи «Гуцульщина у творах М. Коцюбинського».

Проте вже на першій ночівлі в Кривополі, куди добралися з Ворохти пішки, Мирон переконався, що розговоритися з місцевими мешканцями буде не так легко: на нічліг ґазда прийняв, та до балачки був неохочий — мовчи, глуха, менше гріха, такий нині час. Аж за вечерею старий трохи розмерзся.

«А чого ви ходите по горах, хлопці? — запитав, спідлоба придивляючись до юних мандрівників. — Чому хати не тримаєтеся?.. А тут, диви, як не одні, то другі спитають, і як переконаєш одних, що ти не сексот, а других — що не партизан?» — «А ще десь ідуть бої?» — запитав Йосафат. — «Та гейби вже притихло, — смоктав люльку ґазда, — але ходять совіти з піками по лісах, полонинах, дворах — бункерів шукають». — «І знаходять?» — «Як хтось покаже, то й знаходять, а тоді вбитих до сільрад везуть, щоб люди розпізнавали». — «А розпізнають?» — «Та де, кому кортить в Сибір?» — «А ви хотіли б, ґаздо, щоб спокій прийшов у гори?» — «Та хто не хоче спокою?..»

Й ґазда замовк, підозріливо глипнувши на хлопців.

«А ви не бійтеся: кажіть, ми не більшовики, ми студенти», — заохочував Мирон господаря до розмови. «Та виджу, що не волоцюги, але краще б сиділи в місті і вчилися… Ви питаєте, чи хоче гуцул спокою. А чому мав би не хотіти? Тільки не знати, що той спокій дасть. Бо вже як останній бункер викриють, тоді, певне, й фертик. Нікого не буде боятися москаль і всіх нас — як нігтем вошу…» — «А нині ще побоюється?» — «Та певно! — ґазда притишив голос. — Нема їм спокою, поки Андрусяк у горах гуляє. Там наскочить і вб’є енкаведиста, там спалить гарнізон, там засідку зробить, і машини з пайдьошниками лиш беркиць — і в прірву!» — «Що ж то за Андрусяк?» — «Та хіба я знаю — Андрусяк та й вже. Десь він живе, як дух, у горах, а спіймати його не можуть, він, кажуть, невидимий» — «То бандерівець?» — «То партизан, хлопче, упівець, а бандерами обзивають москалі нас усіх. Не говори такого слова…»

«От і записуй, Мироне, — іронізував Йосафат, коли вони манджали з Кривополя до Жаб’я. — Маєш сучасний фольклор, народ уже оспівує новітніх опришків, а цей Андрусяк скоро обросте легендами, як Довбуш. Я ж собі думаю: Андрусяки на наших очах стають тінями…»

«Дурниці говориш, — обурився Мирон. — Вони живими увійдуть в історію й літературу».

«І ти про них напишеш? Чи спочатку попрацюєш над курсовою: «Нова фольклорна основа “Тіней забутих предків”?»

«Напишу роман».

«А хто його читати буде? Хто надрукує?»

«Час на місці не стоїть, Йосафате. А те, що написане пером, не витягнеш і волом».

У Жаб’ї хлопців затримали патрулі, перевірили документи й наказали чимшвидше забиратися з прикордонної зони. Розпитавши дорогу на Ґрегіт, мандрівники сховалися в борах. Порішили добратися до Космача, а звідти через Яблунів до Коломиї. І — на львівський поїзд. Бо й справді ще не настав час для гірських прогулянок.

Ґрегіт вряди–годи виринав з–поміж нижчих верхів головатою банею, а потім зникав, ніби враз малів або западався в ізвори, та хлопці взяли правильний напрямок і не збивалися з дороги. Вони вже вибралися на сідловину Білої Кобили, а тоді заповітна гора велично постала перед ними, здавалося, до неї не більше сотні метрів. Однак, щоб досягти її, треба було спуститися в бездонно глибоку яругу і аж з неї добиратися до підніжжя вершини. А за Ґреготом, в улоговині між брусторськими горбами, — Завоєли, звідти путівець до Космача, а далі на Рунок — і до Яблунова рукою подати. А до Коломиї доберуться лісовозами.

Втім у небі зловісно загуркотіло: маленька чорна хмарка, що зупинилася біля диска сонця, враз заслонила його й почала стрімко розповзатися по небу сизо–чорними плахтами, які клубочилися вгорі, ніби десь там запалала лісова пожежа; світ стемнів, й перехресні блискавки помережали синяву, гейби то небесна майстриня ткала на чорній основі зиґзаґуваті узори; хлинув дощ, загриміло довкруж, а з роздертої навпіл хмари в зеніті, з льодово–білих окрайців, посипався град — спочатку дрібною крупою, а потім льодинками завбільшки з горіх. Хлопці в нестямі спиналися наверх, лід крушив гілля смерек, патиччя й градини били хлопців по спинах і головах; боячись розгубитися в темряві, вони трималися один за одного й намагалися угледіти хоча б якийсь навислий камінь, щоб заховатися під нього, зі стежки збилися і вже не знали куди йдуть, та врешті вийшли з плови, провалившись у яму, й тоді побачили над собою навислу кам’яну стелю.