Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

То був грот. Мандрівники передихнули, й кожен думав, що так, як щойно вони, відступали, певне, партизани перед облавою — може, таке відбувалося саме тут; а град лупив по навислій скелі, мокрі до нитки хлопці зазирали в небо, яке, спадаючи долі, наколювалося на списи смерек й чорнотою розповзалося по землі.

Буря стихла так само несподівано, як і почалася, тучі позникали в ізворах, а в небі засиніли тихі озерця — то пробивалася небесна синява крізь знесилені хмари.

Мирон з Йосафатом роздивлялися, куди їх занесло: сховок був надійний, ніби джаканом пролупаний у стіні гори; вони дякували долі, що врятувалися, й перечікували, поки дощ зовсім зупиниться. У гроті було сухо, патиччя, чатиння й листя шурхотіли під ногами, Йосафат вийняв з кишені сірники, які, на диво, не замокли, й заходився згрібати на купу суш, щоб запалити ватру й хоч трохи зігрітися після градового холоду, — як раптом з боку сонця впали на дно грота дві людські тіні, хлопці оглянулися й завмерли: перед ними стояв озброєний молодий партизан, а до нього тулилася струнка дівчина в кептарику.

«Стійте… — тихо проказав партизан, він довго міряв очима зайшлих, врешті спинив погляд на Миронові. — Хто ви?»

Мирон зрозумів, що звідси вони живими вже не вийдуть: градобій загнав їх до партизанської криївки.

«Ми студенти, — видавив з горла. — Заблудилися, а тут град…»

Обличчя партизана було суворе й непроникне, а біла дівчина в кептарику стояла, схилившись до його плеча; вони обоє здались Миронові нероздільною істотою, яка у такій сув’язі мала бути удвоє сильнішою, щоб витримати відлюдне осамотнення в диких недеях й мати силу боротися з вічною загрозою для життя… Миронові туск здавив серце, коли подумав про приреченість цієї пари — і що спонукало їх стати до нерівного двобою з диявольською силою, яка залила з краю в край Карпатські гори, — ненависть чи любов, а певне, і одне, і друге в нероз’єднаній іпостасі; в симбіозі добра і зла стоять вони до кінця, мов смертники… Яка ж велична любов мусить єднати їх — готових разом жити, воювати і вмирати!..

Ці думки відігнали від Мирона страх: де любов, там мусить знайтися місце й для милосердя, а Йосафат тремтів, збагнувши безвихідь, — і хай би щось промовив партизан, ба ні, тільки проймав хлопців пронизливим поглядом, та врешті він пересуває автомат з грудей за плече, відривається від дівчини й ступає крок до мандрівників.

«Ти маєш щастя, Шинкарук, що я тебе впізнав, — промовив. — І твого товариша теж, хоч прізвища його не пам’ятаю. Ми за німців ходили до Коломийської гімназії, я знав усіх старших гімназистів. Ви ж не звертали на молодших уваги, тому мене не пригадуєте…»

Дівчина, почувши цю мирну розмову, полегшено зітхнула, і її уст діткнулася скупа усмішка; вона розстібнула кептарик, присіла на камінь, й тоді Мирон побачив, як з її шиї долі по сорочці потекли струмочки бісеру, насиляного на малинову стяжку; тих струмочків було два і кожен спливав окремо, не віддаляючись один від одного; зелені потічки несли на собі багряні ромбики, ніби то човники мчали вниз по воді поміж синіми брижами кривульок, врешті зелена повінь полишила за собою флотилію узорів, й різнокольорова бурхать вихопилася, немов через греблю, тороками на сорочку.

Дівчина помітила, як незнайомець задивлявся на її ґердан, вибачливо, мовляв, я не винна, що він такий розкішний, — мовила: «То мені неня зсиляла», — та вмить збагнувши, що тут не про жіночі прикраси йдеться зараз, опустила голову, наслухаючи, як поведеться розмова.

«Ви мене не пригадуєте, — вів далі партизан, — і це добре. Я ж мав би залишити вас тут назавше, мабуть, здогадуєтеся, що потрапили в моє гніздо… Та я вірю вам, що не наведете сюди большевію, а втім, ви й не знаєте входу до печери… Можете йти, тільки не оглядайтеся. Вийдете он цією стежечкою на гору, а звідти видно Завоєли… Ще хочеш щось мені сказати?» — пильно глянув на Мирона.

«Ти Андрусяк?» — боязко запитав Шинкарук, а Йосафат боляче штовхнув його в бік: ще договоришся!

«Не вгадуй, не треба, — наморщив чоло партизан. — А чому ти так подумав?»

«Ну, про Андрусяка повсюдно говорять. А ти…»

«Добре, що говорять. Хай знають зайди, що сидять вони коростою на нашому тілі, і хтось таки готує на них сірчану мазь».

«А довго так витримаєш?»

«До смерті», — усміхнувся партизан.

«І вона з тобою?» — кивнув на дівчину.

«А нам удвох смерті не буде. Ми ще вернемося колись до людей, і нас впізнають».

«Суворе в тебе щастя…»

«Але щастя».

Коли сходили з Ґрегота на діл, сказав Йосафат, ще добре не отямившись від пережитого:

«Надто високою ціною твориться легенда».

Попередня
-= 153 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар