Слава ЗСУ!

Й почув тоді Йосафат голос:

«То правда, любов сильніша за смерть!»

Хто вимовив ці слова?

Й розплився в імлі образ Наталки, а перед ним постали молодий партизан і біла дівчина в кептарику — біля гроту на Ґреготі, в грозу.

Людські тіні уві сні не мають дару мови, як і душі в потойбіччі, — тільки мислення, яким вони між собою порозуміваються, й тому партизанові думки ставали для Йосафата немовби його власними.

…Нас вистежили за кілька днів після того, як ви заблукали в мій грот, та я ніколи й думки не допускав, що то ви навели на Ґрегіт енкаведистів; потім, на допитах у яблунівській тюрмі, ми побачили зрадника, а імені його не знаємо й досі, та був він, чулось по мові, космацький, але ми, прийшлі, місцевих людей не знали; він нас обмотав колючим дротом і вкинув до криниці; а ти в думці питаєш мене, чи не було нам страшно, — як же тобі пояснити той стан заціпеніння, ту передсмертну цікавість — об що стукнеться голова там, на дні чорної нори, яка роззявила свою круглу пащу, щоб нас проковтнути; а моя любка тремтіла, і її зуби вицокували слова: «Я боюся, я боюся!»; слухаючи її, я гамував власний страх, він перемінювався у страх за неї, і я шепотів: «Люба моя, то тільки мить, а потім уже нічого не буде, витримай хвильку, обніми мене, заховайся в мені»; тоді вона намацала мої ребра, — я вихуднув від голоду — й стиснула їх до болю, притягнула мене до себе, ми обоє відірвалися від землі — і тільки шум почули, і тільки синій зблиск, що вибухнув з очей, обпік нас, і ми опинилися на свободі — вільні від усього, чим живе людина на світі, й стало нам легко й водночас тужно за земним життям —таку цілковиту волю дає людині тільки смерть.

Йосафат вислуховував німу мову партизана й не смів підвести на нього й на дівчину очей, щоб не побачити на їхніх обличчях жаху, а самого діймало моторошне усвідомлення, що й з ним могло таке трапитися, й чи не зіжмакав би його, немов шмату, жорстокий страх, і якби в таку мить стояла біля нього Наталка — чи втішив би її спокійним словом, а може, сам шукав би в неї захисту, а може, просив би пощади у ворога, може, плазував би перед ним, й до нього добиралось би боягузливе бажання втекти, а Наталку залишити для розправи за двох — хто може знати, що то за остання мить, якої насправді не існує: життя пливе до неї і при ній спиняється, і хто визначить стан людини в тому останньому плині — про це розповісти ніхто не спроможний…

Йосафат нарешті зважився підвести очі, та замість тіней двох живих людей побачив два кістяки, обмотані іржавим колючим дротом: одна рука меншого скелета затиснулася між ребрами більшого, а друга була притиснута до грудної клітки, немовби дівчина в останню хвилину щось ховала від убивць, щось хотіла забрати зі собою на той світ — як знак її колишньої земної присутності; то був той самий ґердан, який учора Ганна так поквапливо зірвала з дівочого скелета й розпачливо притиснула до пазухи; а ще увійшов у поле його зору чорний, мов труп, Юрко Гулейчук, який поривався ту оздобу в Ганни відібрати, — і чого так злякався люмпак, чому він мав упізнати прикрасу? Та невже…

Й сталося враз таке, що може відбутися тільки уві сні: видиво зникло, й знову постала перед Йосафатом тінь Наталки, вона оповила його легкими, нібито крила лилика, руками, й він не відчув дотику, лише подих леготу від помаху рук, й говорила до нього кохана: а чи ти зі мною пішов би так, як той партизан, на смерть, а Василь Маланюк, муж мій, не полишив мене в мою останню хвилину, і ось лежить він на траві, і вічна кров бухтить з його грудей — то кров нашого кохання, сильнішого за смерть.

Йосафат відчув себе приниженим, розтоптаним Наталчиною недовірою; чи ж ти маєш підстави вважати мене боягузом? — спитав; а я тебе випробую: он вовкулака в кашкеті з червоною околичкою скалить із кущів зуби — якщо не розірвеш йому пащу, він кинеться на тебе, на мене, на весь світ, убий його! Йосафат зустрівся з очима вовкулаки, вони горіли ненавистю й жадобою крові, такі очі міг мати лише майор Молін, який спалював Боднарівку; так–так, це Молін, — підтвердила Йосафатову догадку Наталка, — й ти повинен помститися хоча б за батьків своїх! до таких випробувань Йосафат був не готовий, він не знаходив у собі мужності стати до двобою, добре усвідомлюючи, що не переможе вовкулаки — загине й залишиться навіки тут, серед примар; він зжахнувся, його пройняв нестерпний жаль за земним життям, якого до кінця ще не пройшов і в якому прагнув залишитися навіки, збагнувши секрет космічної вічності, і хай його назвуть боягузом, проте він знову матиме можливість поринути в науку, бо ж ніхто, крім нього, космічного тайнопису не відчитає — і що важливіше: мужність у двобою з вовкулакою чи витривалість у пошуку всесвітніх таємниць?.. Але ж Василь Маланюк не збоявся; то й що — марно загинув; а чи ти думаєш, що геройська смерть менше вартує, ніж твоє боягузливе життя?