Слава ЗСУ!

Наталка, як могла, затримувала його леготними обіймами, вона хотіла, щоб Йосафат довів свою любов до неї вчинком, та на це він не був здатний: відчув, як гасне в ньому любов до коханої, бо й не було її, справжньої — то не любов, яка не витримує випробування смертю.

Й Наталка відпустила його із своїх леготних обіймів. Йосафат кинувся втікати з Язвин до села, забувши, що воно давно під небом не існує, він вибіг глевтушними вивозами на Пиконів, де колись над замшілим озером із затопленим у ньому монастирем стояла хатка мольфара Івана, — не було по ній і сліду, навіть бур’яни й кропива не росли на хатищі, й не змагалися більше над присілком Чорнобог з Білобогом, і не мирив їх колись всесильний мольфарський топірець, десь його роз’їдала іржа в пиконівських болотах; Йосафат наслухав, чи не грають дзвони під торф’яною повстю на дні озера — таж ні, було глухо довкруж і мертво, як і в язвинівському потойбіччі; Йосафат вихопився з пиконівської німини на Царину й полегшено зітхнув, побачивши боднарівські хатки, які зримо постали перед ним, ніби ніколи тут не було пожеж, і язвинівська моторош здавалася йому тепер сном уві сні; він побіг до села, перелітав, мов птах, через переліски й мочули, заглядав до кожної домівки, та заставав там чужих людей, які його не впізнавали, не признавали й мови його не розуміли, вони снувалися, мов примари, й зникали з очей.

Тоді Йосафат пішов на свою Босню; у саду діда Федора стояли рядочком, як і колись, вулики, та в них не було бджіл, він заглянув на Шинкарукове обійстя — там і досі стояла глибока криниця, біля якої блаженний Юзьо в незапам’ятні часи правив свої молебні, заглянув у цямрину, проте на дні не побачив срібного кружальця — криниця висохла; Йосафат обійшов усе село, заглядаючи до кожного подвір’я, до кожної хати, та тільки розминався з німими людьми, які не хотіли з ним розмовляти, бо його мови не розуміли, і ніде не побачив ні ластів’ячого чи то горобиного гнізда під стріхами, на жодних воротах не помітив свяченого йорданського хрестика з китицею квітів, з жодної хати не повіяло на нього запашним духом свіжоспеченого хліба, і ні при одній хвіртці не стояло замаєне биндами весільне деревце; на тополі біля Гаврилишиної стодоли обсипалося патиччя з покинутого лелечого гнізда, вікна в домах холодно дивилися на світ — хто ж то збудував нове село на пожарищі, таке саме, як Боднарівка, й мертве?

Й тоді згадалося Йосафатові нічне сюрчання цвіркуна в Ганниній хаті, й жахнувся від догадки: село не згоріло, тільки спопеліла в ньому правічна пам’ять, і немає більше в Боднарівці домовиків, і бузьки не приносять сюди немовлят у сповиточках, й ластівки не вістують тут весни, й вірні своїм стріхам горобці не витримують більше завірюшної зими, і не співають в селі ні гаївок, ні колядок, дівчата не водять купальських хороводів, на толоці не бавляться хлопчаки в «свинки» і вереску їхнього не чутно, і висохла жива вода в криницях, і врода Наталки Слобідської, яка цвіла в Потоках, немов ромен серед царинних трав, навіки згасла, й мова пропала — вигоріла в селі стародавність, й нині воно мертвіє під небом…

Йосафат заплакав з горя й прокинувся.

Швидко одягався, немовби поспішав на поїзд, вийшов на подвір’я й під жолібцем, з якого стікав холодний струмок, промив очі й потім довго прозирав вранішню імлу, крізь яку проступали обриси головатого Ґрегота; лінія гір горбатіла довкруж низовини, оперізуючи її потужним заборолом, й подумалось Йосафатові, що совітам не так легко було здобути «Космацьку республіку». А скільки люду тут упало! — добирався до його серця жаль, якого ще не мав учора, поки не побачив уві сні тих, що впали, і вчорашнє підленьке слово «марно» вже не вертілося в свідомості, оправдовуючи власну байдужість, власне безпам’ятство — він спогадував тепер вихолощене від пам’яті село й схожих на нього німих людей, що забули власний біль, й мучило його сумління за боягузтво перед любов’ю, яка важиться самим життям… Інвективи примар із підсвідомого сну прострелили цієї миті його свідомість і проявили в пам’яті нині вже не існуючих людей — і якщо вони так вільно розкошують у підсвідомості, то мусять дотикатися своїм незримим існуванням до живих і тривожити, ранити і застерігати — таж не марно змагалися тут герої на життя і смерть, якщо й далі живуть в людських душах і серцях — як ідея.

І вже знав Йосафат, що віднині відстоюватиме перед самим собою думку, що не романтична легенда творилася в часи боїв УПА, а незалежна українська держава, яка, моцуючись правічною силою, стає сьогодні на ноги й просвічується пам’яттю, у пройдених віках народженою…

Й подумав теж, що їм з Мироном варто б податися на Ґрегіт, відшукати грот, в якому вони ховалися від граду, знайти потаємний вхід до печери, де роками скніли молодий партизан і дівчина в кептарику — повинні це зробити для самоутвердження, для зміцнення віри в ідею.