Слава ЗСУ!

XI

Очікування більшовицької відплати було довге, і люди в Космачі узвичаїлися до свободи, яка зайшла в село начебто назавше. І хоч у свідомості кожного космачанина існував зайнятий ворогом зовнішний світ з озброєними гарнізонами, станицями стребків, постоями військ по селах й налагодженою в них адміністративною сіткою чужої влади, з партприкріпленими в кожному населеному пункті, з донощиками в школах і навіть церковних двадцятках, з виборчими дільницями, партійними та комсомольськими осередками на підприємствах, з кінопересувками, які безоплатно демонстрували агітаційні фільми щосуботи біля сільрад, з тарелями радіоточок на телеграфних стовпах, що гримотіли з шостої ранку до дванадцятої ночі, з обшуками по хатах, із зникненням людей, арештами й моторошними чутками про яблунівську та косівську катівні та про вивози в Сибір то з одного, то з іншого села — про все це знали в Космачі, проте той зневолений світ існував десь у незмірному віддаленні від столиці тактичного відтинку УПА «Гуцульщина», обставленому партизанськими куренями, сотнями, чотами та роями, що квартирували в луб’яних таборах, землянках і бункерах по колу від Бані–Березова через Микуличин, Ґрегіт, Прокураву— і до Лючі, й запорукою ефемерної незалежності Космача були довколишні, здавалось, неприступні гірські верхи, що оточували космацьку низовину, та синьо–жовтий прапор, який лопотів день і ніч на шпилі сільського Народного дому.

Велику полегшу відчув Пилип Гулейчук, коли штаб військового округу «Говерла», до якого належали тактичні відтинки «Гуцульщина», «Чорний ліс» та «Маківка», вибрався з його ґражди і разом із старшинською школою вступився із Завоєлів — десь–то вони, здогадувалися люди, розташувалися в недеях між Микуличином і Текучею, та Пилипа це геть не обходило, добре, що забралися з хати, і хоч час непевний, все ж йому спокійніше спиться, і навіть як зайдуть колись більшовики в село, а це конче станеться, бо не зможе Космач вічно благувати на свободі, то Пилип, коли енкаведисти будуть доправлятися, чому він перетримував у хаті бандерів, скаже, що примусили, — чей же не міг я зариглюватися на оборі, а вони що — браму зламати не годні; а може, й не будуть чіплятися — хіба що до всіх людей в селі, бо в яку хату не заходили партизани, де не ночували, де не харчувались, таж то озброєне військо, а я — цивіль…

Однак десь глибоко в душі мав Пилип до себе самого повагу — прецінь у нього квартирував найстарший командир округу, в Пилиповій світлиці збирали наради перші упівські старшини, проте цей гонор він тримав у найглибшому сховку пам’яті, яка щоденно запорошувалася свіжим страхом, й тому наверх спливали все нові й нові виправдання перед напасниками, й коли тих виправдань набиралося вдосталь, прийшов Пилип нарешті до статечної ґаздівської рівноваги.