Слава ЗСУ!

І був би він спокійно ждав приходу більшовиків, мов та свиня обуха, якби не трафунок, що оногди перелякав його до смерті посеред ночі. Десь перед третіми півнями Пилип почув стукіт у шибку, схопився з постелі, став збоку вікна й одним оком придивився в темінь — придивився і завмер з дива і страху: за вікном, зіп’явшись ногами на призьбу, стояв його брат Юрко, який пропав з села ще за німців, думалось — навіки, та ось він, худий і змарганий, притулився чолом до шибки, й почув Пилип його зловісний голос:

«Віддай половину грошей, Пилипе, нас два було в неня, не ти один, віддай по–доброму, бо як ні, то донесу Моліну, що ти переховував у себе бандитів, і загримиш до Сибіру… Знесеш з–під стриху, з–під дахівки, одну пачку долярів й подаш мені через вікно, коли прийду ще раз… Чув?»

І щез, ніби його й не було. Перестрашений Пилип довго отямлювався в постелі, врешті задрімав, а вранці здалось йому, що все те приснилося; а може, таки приснилося, вмовляв у себе рятівне Пилип, проте що не день сонна облуда все більше розвіювалася, і він кінець кінцем упевнився, що то таки Юрко стояв поночі під вікном, а про якого Моліна говорив йому брат — таж напевне про того страшного начальника коломийського НКВД, на згадку про якого в кожного християнина йшов мороз поза шкірою, і що — Юрко до нього вхожий?.. А може б, він, Пилип, випередив Юрка й добився до майора на прийом та й поскаржився, мовляв, напастує мене якийсь люмпак… ба, та ти тільки настав їм палець, то й руку втратиш; а чи не краще зробити засідку, і як прийде ще раз — то лиш довбнею в потилицю… Господи, віджени від мене такі думки, то ж рідний брат…

Пилип з цими думками не раз позирав на пісну Параску, та радитися з нею не важився — що вона знає, нічого вона не знає, і врешті перед його очі спливла Ганна, й Пилип утямив, що тільки їй він міг би звіритись, бо нема на світі, таки нема ближчої йому людини — й настала хвилина остаточного рішенця: кинути все до дідька, прийти до неї, на коліна впасти й прощення просити, вислухати її пораду, а може, й переховатися в неї від біди… Може б, Пилип так і зробив, та не посмів, бо знав достеменно, що прожене його Ганна ще раз і цього разу не з постелі, а таки з порога: пішов же поголос по селу, що Ганна любаскою в самого Чарноти стала.

На престольний празник, на Петра, Пилип одягнув вишиванку у дві цирки, вибиваний кептар, червоні холошні, на голову надів кресаню з павою й сам, без Параски, подався до церкви.

Минаючи млин, зупинився на хвильку й дивився, як кипить вода на лотоках, а водяний пил піднімається над млинівкою, немов білий димок, і в ньому до сонця вигинається дугою веселка, зникає, то знову з’являється, ніби в цюцюбабки бавиться з пінистими бурунами, які сердяться, намагаючись ту райдугу поглинути, а вона не дається й деколи перекидається через млиновий дах, а млин мовчить при святі, й тому плюскотіння води на колесі звучить голосніше й виразніше, ніж завше — і чого то людям хочеться воювати, а не радіти цією благословенною красою, подумав Пилип, і втішно стало в нього на серці, що Господь знову дозволив йому почути цей живий пульс села, і ще подумалося завоєлівському ґазді, що час у Космачі і його власний час повинен вимірюватися лише мирним лопотінням води на лотоках, а не зловісною стріляниною, і най би цей шум ніколи не змовкав й не западала над селом тривожна тиша, яку так часто проколюють кулеметні торохтіння в горах, провіщаючи наближення смерті.

А до церкви стікалися з березівських та брусторських схилів, з Рунка, із завоєлівського гребеня, з шешорської долини святкові люди у барвистих вберях, такі схожі на писанки, й найкраща з них повільно скочувалася з белебня, увінчаного кільцем струнких гаджуг: була це Ганна Палійчучка — в шальовій хустці, пов’язаній на голові гуглем, у збористій сорочці з широкими вуставками на рукавах, в гарячожовтих із срібною заполоччю запасках, які розходились на стегнах, утворюючи два звабливі білі клинці, й Пилип раптом зупинився, ніби далі йти забракло віддиху; Ганна наближалась, заполонюючи весь світ своєю дурманною вродою, вона прудко водила очима, стріляючи вбоки розкосими бровами, й заправляла пасемка чорного волосся за вуха, що визирали з–під хустки білими мушельками, підбивала долонею до підборіддя червоні коралі й віночок срібних талярів, а довга шия витягувалася з них, мов птах із гніздечка, — кого ж вона визирає, міркував Пилип, а сам аж млів від відьомського видива, яке він так необачно втратив назавжди через покраплене дияволом золото; а може, вона, забачивши зненацька, до мене квапиться, — Боже, якби до мене, я обняв би її, стиснув до солодкого болю, зім’яв, розірвав би намисто, а таляри пошпурив, щоб докотилися аж до Пістиньки, здер би з неї святкове шмаття, взяв би її на руки і в самій льолі на очах у людей поніс у хороми… Господи — навіки!