Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

А Ганна витягує шию з гнізда коралів, наближається до Пилипа й не помічає його; кого ж вона, сучка, уздріла поза моєю спиною, і що то за тупіт чується на дорозі, яка звертає на церковний майдан, хто там у цю мить скомандував: «Сотня–а, стій!»?

Пилип зіщулився, оглянувся і прикипів до землі, побачивши колону партизанів й обіч сотенного Чарноту, високого, врівень прибрамного хреста, в зеленому кітелі, в гранатових ґаліфе, в рипучих чоботях, в ремені з портупеєю, при зброї, а за ним — військо, військо, і вже партизанські колони зі своїми командирами заливають майдан, люди вигукують «Слава!»; Чарнота підходить до Ганни, минаючи Пилипа, який, ніби непотрібний штурпак, заважає на дорозі, відсуває його дужим плечем, а вона, безстидниця, висне в нього на шиї при людях; і б’ють дзвони билами об креші, і долинає з притвору мелодійний спів священика: «Благословенне царство Отця і Сина і Святого Духа нині і присно і вовіки вікові», з грудей воїнів виривається гучне «Господи, помилуй!», і губиться Пилип у натовпі, ніби піщинка, й ніколи він уже не понесе Ганну в хороми, не попросить поради й не заховається в неї; церковні браття й сестри виносять фани в обхід довкола церкви, відправа доходить до «Вірую» й до «Отченашу», незабаром прозвучить з уст священика кінцеве «Всіх нас Господь помилує і спасе, яко благ і человіколюбець», а Пилип стоїть стовпцем, мов непотріб, відсунутий на край майдану, й боїться кінця відправи, коли–то космацькі господині порозхапують за рукави сторонських гостей і розведуть по селу на обіди, а він залишиться сам, він нікого не запросить — Параска гостей ніколи не чекає, і так до кінця життя перебуде в нестерпній самотині… То най би не закінчувалося це празнешне Богослужіння, просить Бога Пилип, та враз його думи й церковні піснеспіви кремсає голос дітей, що біжать з толоки до церкви і кричать навперебій:

«Пайдьошники, пайдьошники в селі!»

Незакінченою обірвалась Служба Божа, люд почав розбігатися з майдану, у притворі тлумилися жінки й діти; партизани зі зброєю в руках бігли через городи, допадаючи до центральної сільської вулиці, вони з усіх боків обступали Народний дім, біля якого стояв загін, не більше півсотні червоноармійців; їх мирна поведінка охолодила партизанів — солдати зовсім не збиралися вступати в бій; над загоном піднялася на тичці біла плахта, можливо, то була солдатська сорочка; сотенний Чарнота з роєм стрільців сторожко підійшов до ворожого відділу й різко скомандував:

«Покласти зброю!»

Червоноармійці слухняно поскидали автомати на придорожний муруг, і один з них — у пілотці, вицвілій гімнастерці й кирзових чоботях — вийшов з гурту, покрокував з прикладеною до пілотки долонею й став перед Чарнотою.

«Таваріщ… — почав рапортувати й затнувся на першому слові, — Ілі как вас, гаспадін командір! Ми — азербайджанці, татари, узбеки, чечени з моторизованої дивізії, яка стоїть нині в урочищах між Ланчином і Чорним Потоком, прочіталі ваші лістовки і сговорілісь: нє будєм больше вас убівать, хотім воєвать на вашей сторонє, потому как ви за свободу народам і чєлавєку, а русскіє нєвінную кров пролівают… Докладивал сєржант Шірмат, син татарского народа!»

Чарнота вислухав рапорт, обвів поглядом гурт червоноармійців й зважував у думці, як йому повестися, адже скільки вже було випадків, коли доводилося ліквідувати загони енкаведистів, одягнутих у партизанський стрій… Чи ж ці потім не переодягнуться?

«А як мені впевнитися, — заговорив сотенний, — що в бою ви не вдарите нам у спину, ви ж присягали червоній мамоні…»

«Нас мало, — відказав Шірмат, — і ви зможете в будь–яку хвилину зробити нам “чекін–башка”… Присягу большевикам ми складали під примусом, а тепер я клянусь Аллахом, що до останньої краплі крові буду мститись тим, які за одну добу виселили всіх татар із Криму в невідомі краї, і робив це генерал Дергачов, якого ви, спасибі, відправили в джаханнам до самого ібліса! І узбекові донині серце кров’ю обливається за батьків своїх, яким стинав голови Будьонний двадцять років тому… А чому має воювати за москалів чеченець, якого Москва вже ціле століття знищує на пні?.. Прийми нас до свого війська, командире, і твоє серце зрадіє, побачивши нас у бою!»

«Вірю вам, — промовив Чарнота. — Візьми їх у свою чоту, — звернувся до чотового Грома, — і най під твоїм оком командує цим відділом сержант Шірмат. — А що там чутно — на тому боці? — спитав по хвилі в сержанта. — Коли розпочнеться наступ?»

«Після вашого празника будь–якого дня. Це напевне… Досі очікували, що після совєтського заклику виходити з повинною повалять з лісу партизани. Не вийшов ніхто, крім воєнних дезертирів і злодіїв — вони поповнили винищувальні батальйони. Та це мізерота. Тому вас бояться: сотні тисяч війська обступило Космач, буде залучена й авіація».

Попередня
-= 168 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар