Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

«І ви, знаючи це, перейшли до нас?» — Чарнота підозріливо глянув на Шірмата.

«Не сумнівайся, командире, — з докором мовив сержант. — Ми й там загинули б — нам «смерш» стріляє в спини. А коли загинемо на вашому боці — то в бою із заклятим ворогом».

«Зрозуміло… Гей, хлопці! — гукнув до партизанів Чарнота. — Вертайтеся на майдан і заспокойте людей і священика. Хай нині нарід ще попразникує… Ну а ви мусите нам вибачити, — посміхнувся сотенний до Шірмата, — в Космачі мечеть ще не збудована…»

«Бог один для всіх — в мечеті і в церкві», — звів Шірмат до неба руки, потім козирнув і вернувся до своїх.

Колишні червоноармійці розібрали зброю, вишикувалися в колону по три з сержантом Шірматом попереду, за ними стала партизанська чота, чотовий Грім скомандував до вимаршу, й військо звернуло з головної вулиці на бічну дорогу, що вела до Акрешорів.

…Обід у Ганни був мало схожий на празниковий — швидше він нагадував останню апостольську вечерю. Обідали мовчки, тільки й того, що полковник Степовий повідомив про початок більшовицького наступу: велика блокада розпочнеться після двадцятого липня, коли закінчиться строк виходу партизанів з повинною.

Едвард, відколи не стало Піта, замовк — із туги й осамотнення, він не мав з ким по–своєму заговорити, один лише Орест Потурай видобував його з мовчанки, перекидаючись з ним вряди–годи словом–другим по–голландськи. А Чарнота, якщо починав розмову, то тільки про свій план бою в акрешорській ущелині, яка після яблунівської дороги із зірваними мостами була єдиним коридором на півночі, котрим могли пройти панцерні машини й танки з Акрешорів до Космача, і для Василя й Ліди, які мовчки слухали розмову командирів, та ущелина уявлялася космацькими Термопілами, де поляже не одна сотня українських гоплітів.

«Така наша перспектива на прийдешні дні, — мовив після довгої мовчанки Степовий. — Й іншої не буде: наш округ мусить прийняти бій з “Червоною мітлою” по всьому колу космацького кордону… І попереджую: бій буде програшний, хоч боротьба триватиме й далі — з підпілля. Хто залишиться живий, відійде в гори, в ліси, в підготовані криївки й провадитиме тактику вилазок, від яких в окупантів має горіти земля під ногами. Й так будемо чекати Третьої світової війни».

Потурай–Ворон скинув бровами, глипнув на полковника й повів долонею по обличчі, ніби зсував з очей полуду. Сказав:

«Цього може й не статися… Промова Черчілля у Фултоні була, на мою думку, всього–навсього політичною заявою про можливість війни, а не про її негайну реальність. Напевне, це було спонукування совєтів до надмірних витрат на озброєння, які б до решти виснажили й так слабку їх економіку, від чого Союз доконче заламається в майбутньому… Але коли це станеться, ніхто не знає, нам же треба зберегти сили й водночас безперервність опору. Тільки так ми сповіщатимемо світ про нашу волю до незалежності. Та якщо всі залишимося в краю — чи довго зможемо протриматися?»

«Ти хочеш нагадати про можливий осінній рейд на Захід? — спитав Степовий. — Я розумію: іншого виходу немає, але як це зуміємо зробити? Як розділити армію на тих, хто йде на Захід, і тих, які мають залишитися тут? Хіба за принципом добровільності?»

«Так, за принципом добровільності!» — несподівано втрутився в розмову Василь, й командири здивовано переглянулися, бо ж молодому партизанові досі дозволялося тільки слухати і слухатись; на Василя впав важкий погляд Потурая.

«Ти ще надто молодий, хлопче, аби щось вирішувати, — терпко сказав Ворон. — Хоч і сміливий… Але тобою розпорядиться Організація».

«Ніхто мене силою не пожене в рейд! — заярився Василь. — Ми тут залишимося, — він глянув на Ліду. — Тут… Я продовжу справу свого брата Андрія — й таки загорить земля під ногами в москалів!»

У Чарноти втішно зблиснули очі.

«Яке то щастя, що я не розстріляв тебе в Сакатурі, Василю! Хто міг тоді подумати, що в тому перестрашеному хлопчині сидить такий лицар?.. Панове, не говорім нині про поразку. Завтра ми можемо програти, але ж переможемо післязавтра. За рік, за десять, за п’ятдесят! Наша боротьба закінчиться аж тоді, коли на політичній мапі Європи зазеленіє, немов море, простір від Сяну до Кубані, — і це буде виборена нами самостійна Україна! Якби я в це не вірив, то не йшов би нині на смерть. Вип’ємо, друзі, за перемогу!»

Встали, перехилили пугарі й поодинці повиходили з хати. Ганна провела Чарноту до гаджуг.

«Поцілуй мене, Анничко, моя ти втіхо… — пригорнув Данило Анну. — Дякую своїй долі, що ти була в мене…»

«Прощаєшся?»

«Прощаюсь… А як живий залишуся, то поведу тебе до шлюбу».

«Візьми мене ще раз… — Ганна обхопила за стан Данила й поволі опускалася на землю. — Тільки тихесенько, — прошепотіла. — Отак, так… Аби я пам’ятала, що ти міг бути не тільки сильний, але й ласкавий…»

Попередня
-= 169 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар