Слава ЗСУ!

XII

Двадцятого липня 1946 року закінчився термін п’ятого більшовицького звернення до УПА, на яке партизани відповіли цілковитою іґнорацією: ні один упівець не вийшов з лісу з «повинною», тож можна було з дня на день сподіватися наступу військ НКВД.

Військовий округ «Говерла» був готовий вступити в бій: курінь «Гайдамаки» вийшов на березівську межу, «Гуцульщина» — на шешорську, а курінь «Карпатський» обсадив делятинську дорогу. Мостів на Пруті й Пістинці вже не було, й до Космача могла увійти хіба що піхота, й ущелина між Текучою і Акрешорами, на дні якої сльозився поміж високими бердами потічок Акра, могла служити коридором для моторизованої техніки. Тож вихід з ущелини загородила сотня Данила Чарноти, а з нею відділ сержанта Шірмата — щоб тут стояти на смерть.

Над космацькою видолиною залягла тиша й тривала вона — нудка й нестерпна — довгі спекотні дні. Та нарешті порушила тривожну німоту, давши сигнал до великого бою, несподівана партизанська акція в самому центрі Яблунова напередодні двадцятого липня, в суботу.

По яблунівській радіомережі було оголошено про демонстрацію фільму «З повинною». Не сподіваючись на всенародне зацікавлення більшовицькою агіткою, ґарнізонники зігнали перед вечором людей на шкільний майдан. Там уже стояв кіноапарат й торохтів захлинаючись движок; квадратова біла пляма падала на тильну стіну школи й водно згасала; майдан обступили озброєні стребки, люди мовчки сиділи на колодах, й на задніх, під бузиновими кущами, примостилися сільські хлопчаки. Хоч вечір був теплий, хлопці чомусь куталися в накинуті наопашки сардаки й курили, ховаючи в жменях скручені з газет цигарки, — скидалися вони на штубаків з молодших класів, які ще не сміють смалити махорку на людях.

Ніхто на них не звертав уваги, люди чекали, коли нарешті налагодиться кіноапарат — і що то за фільм змушені вони дивитися; врешті апарат ритмічно затріскотів, й квадратову білу пляму на стіні заповнили постаті совєтських командирів, які порозсідалися за столом, вкопаним чомусь на галявині край лісу. Вони пильно вдивлялися в хащі, потім повставали й, привітно посміхаючись та розводячи руками, немов для зустрічі дорогих гостей, закликали когось там з лісу. Й почали з гущавини виходити один за одним зачухані й обшарпані партизани, вони кидали до ніг совєтським офіцерам зброю, піднімали вгору руки й німо ворушили губами — певне, благали прощення, й обличчя в них були винувато усміхнені, жалюгідні й ниці.

«Йой, та цей — он іде він до стола — то ж Шарабуряк з Плаюци, що в стребки пішов!» — запищала якась жінка й змовкла, ніби хтось їй затулив рота; далі на екрані з’явилися сільські вуйки у святкових, гейби на празник зібралися, вберях, вони пригортали до грудей блудних синів, а ті плакали й цілували їм руки…

Тієї миті з крайньої колоди позривалися хлопчаки, які досі потайки цмулили махорку, з–під сардаків повихоплювали автомати й випустили черги в білий квадрат екрана, квадрат згас, движок замовк, люди попадали на землю, стребки кинулися втікати, їх наздоганяли кулі, а над майданом залунав покрик:

«Брехня, партизани не здаються!»

Шкільне подвір’я миттю спорожніло, з будинку НКВД вибігли, стріляючи на ходу, військові, й над Лючкою якийсь поранений стребок кричав розпачливо:

«Рятуйте, то Андрусяк!»

І відбилося луною цього крику із–за ріки зловтішне:

«Пантруйтеся, пайдьошники, я Андрусяк! До ноги всіх вас перепотрошу!»

Із чотирма стрільцями свого рою прийшов Василь у табір під Завоєм перед світанком і чекав, поки вийде з намету сотенний. Притлумлював у душі тривогу перед покарою за свавільну операцію в Яблунові й придумував виправдання.

Чарнота не засинав цієї ночі. Ще звечора, як тільки вчув стрілянину за Лючкою, наказав покликати старшого стрільця Андрусяка, й коли виявилося, що ні його, ні чотирьох стрільців у таборі немає, втямив, що то вони самовільно вчинили виправу до Яблунова на демонстрацію фільму, сказав же Василь учора: «Я б їм показав, як виходять партизани з повинною!» — і таки подалися до райцентру без дозволу, хай би лише вернулися живими… Сотенний сам ще не знав — покарає чи винагородить сміливців, а заслуговували вони і на одне і на друге; за самоволю суворо карав Чарнота, але чи мав право карати за хоробрість?