Слава ЗСУ!

А вже з того боку ущелини, від Нижнього Березова, почувся гуркіт моторів: Василева виправа дала сигнал більшовикам до наступу, й міркував теж Чарнота — добре це чи погано, а мабуть, таки добре, бо ж мусила колись розпочатися битва, до якої він зі своєю сотнею й відділом сержанта Шірмата був давно готовий…

Чарнота вийшов з намету й побачив чотирьох стрільців, що покотом спали на траві, обнявши автомати, а обіч на пеньку сидів Василь й, сперши голову на руки, дрімав; сотенний діткнувся до його плеча, й ройовий схопився, мов ошпарений, виструнчився перед суворим командиром й прошелестів зшерхлими губами:

«Завинив, друже сотенний… Але й поклали ми тих кіношників принаймні десятьох!»

«Що маю робити з тобою… з вами? — вицідив Чарнота крізь зуби згірклі слова. — Розстріляти на місці чи вислати усіх п’ятьох під танки на передній край? Чуєш, як ревуть, роз’юшили ви шершеневе гніздо. Відповідай же!»

«Я готовий до всього, друже сотенний», — глянув Василь на Чарноту, і той аж примружився від задоволення, уздрівши в очах хлопця відчайдушність, відданість і до того ж погано прихований глум — над ким — над погрозами командира чи над самою смертю?

Мовчав Чарнота, а гул машин тужавів, ворог рушив з копит, й тоді обізвалися довкруж гори кулеметними чергами й вибухами гарматних стрільн на березівській межі, де стояв курінь «Гайдамаки», загриміло і в шешорській низовині над Пістинькою, й до акрешорської ущелини долунювали глухі вибухи з делятинської дороги. З коломийського напрямку вилетіла трійка «кукурузників»: долетівши до Збанулівського урочища біля Микуличина, літаки розвернулися, скинувши бомби на спорожнілий табір окружного штабу, — в одну мить розпочалася блокада «Червоної мітли», й Чарнота вже чув, як скрегочуть над Акрою бойові машини, він скомандував до бою, й вихід з ущелини на присілок Завій загородила сотня Богуна разом з відділом Шірмата — з кулеметами, мінами, панцерфаустами. Тоді сотенний мовив до Василя:

«Чимчикуй із своїм роєм на Ґрегіт, бачу, що ви там потрібніші будете, ніж тут: вчора довели, що вмієте… Займіть Андрієву печеру і звідти не вступайтеся, іно на вилазки виходьте. Й живіть там, поки вас не викурять, мов лисиць з нір. Ідіть… І зголосіться до командира сотні «Сурма» — йому будете відтепер підлягати».

Це були останні слова, які Василь почув від Чарноти, більше він його ніколи не побачить, проте виконуватиме наказ сотенного до кінця свого життя. Він віддав Чарноті честь і збіг зі своїми стрільцями вниз до церкви, тільки на хвильку затримався на Ганниному белебні, забрав Ліду, й вийшли вони на Ґрегіт, коли вже сонце перекотилося через його вершину й зависло, розпечене й жорстоке, над космацьким ковчегом, який дірявили з усіх боків снаряди далекобійних гармат.

Круговий бій тривав до післяобіддя. Окремі загони «Червоної мітли» вже прорвалися до Космача, розбиті сотні усіх трьох куренів порозчинялися по лісах та ізворах, оборона заламалася, й більшовицькі карателі втратили з виду противника.

З Народного дому в центрі села було вже зірвано синьо–жовтий стяг, а червоний вивішено, вже енкаведисти вдиралися до хат, шукаючи партизанів, то тут то там спалахували опустілі будинки, а людей у селі не стало, ніби їх вимело, і лише старі діди, які не мали сил втекти перед ордою, покірно гинули на своїх обійстях.

Битва тривала лише в акрешорській ущелині. Панцерники й танки зупинилися над Акрою, і ті, в які поцілили панцерфаусти, горіли, інші поривалися до виходу з пастки, поливали вогнем сотню Чарноти та добровольців Шірмата, й командував моторизованим батальйоном військ НКВД полковник Сновидов, він безстрашно стояв у відкритому люці танкової башти й подавав команди; свого колишнього командира впізнав сержант Шірмат і без упину стріляв по ньому з «дехтяра», та кулі його не брали, й полковник демонічно реготав:

«Вперед, мої солдатики, вперед! Я вас з охотою назад прийму — під гусениці мого танка!»

Бій точився до надвечір’я, в партизанів закінчувалися набої й снаряди, підмога з березівської межі не надходила, сотня «Сурма», яка стояла в запасі на Кормитурі, не давала про себе знати — певне, була розбита, а Чарнота відступати не мав куди.

Сотня розділилася по боках ущелини й стримувала ворога перехресним вогнем, відділ Шірмата заліг впоперек дороги; сержант, сховавши голову за каменем, міняв диски на «дехтярі» й скошував солдатів, які вихоплювались з–поза панцерників і танків, пориваючись до Завою, а молодий полковник, немов у нього вселився біс, й далі реготав, вряди–годи пригинаючи голову за кришку люка, він до хрипоти горлав, наказуючи бійцям залягати попереду машин; чотовий Грім з виямини над потоком посилав короткі черги з «максима» і з розпачем поглядав, як поглинає магазин кулеметну стрічку, а боєприпасів ніхто вже не підносив; полковник Сновидов знав про це й тому не квапився виводити машини з ущелини; з–поза виступів берд, що витягувалися в небо прямовисними стінами, партизани вистрілювали на ворожу техніку останні панцерфаусти, та колоні бойових машин не було кінця–краю, й тільки в декотрі з них потрапляли снаряди; з танків раз по раз дзявкали малокаліберні гармати — стрільна розривалися при виході з ущелини, а деякі долітали аж до Завою; сотенний Чарнота стояв на призьбі скали й слідкував за боєм, він бачив, як тане його сотня — все більше й більше стрільців лежали вже непорушно, а ті, які були ще живі, забирали у вбитих автомати й вистрілювали останні диски; фаустпатрони й міни давно закінчилися, а довжелезна колона машин, вилаштованих понад Акрою, здавалася майже неушкодженою.