Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Ще не важився Чарнота сам вступати в бій, своє життя він залишив насамкінець, та ворожі кулі ніби намагалися приквапити його смерть — щораз частіше вціляли у виступ скали, за яким сотенний заховався, й запорошувалися піском його обличчя й руки, коли він вихилявся, стріляючи в солдатів, які все навальніше повзли до виходу з ущелини; ще трохи й почнеться рукопашна, подумав Чарнота; сержант Шірмат почав уже розрізняти ворожі обличчя, й коли побачив налиті злобою очі солдатів, з якими він донедавна був в одному підрозділі, коли впізнав їх, тих самих, котрі прозивали його чучмеком, чуреком, буйволом, верблюдом — тільки не татарином, навіть не людиною, він підвівся в повний зріст і скомандував своєму відділові до штурму.
Загін Шірмата — хто з багнетом, хто з прикладом — нападав на солдатів Сновидова, які повзли кам’янистою дорогою, примушував їх підніматися і вступати в рукопашний бій, — тоді перестав реготати бравий полковник на танку: він бачив тепер тільки лють і безстрашність своїх колишніх бійців й намагався збагнути, звідки взялася в них така нестримна жадоба помсти, полковник не міг зрозуміти, за що мстилися бійці сержанта Шірмата, проте ці думки перекривало захоплення гарячим боєм.
Втім полковника пройняв незнаний йому досі страх: вірні солдати почали панічно втікати, бійці Шірмата наздоганяли їх, проколювали штиками й розбивали голови прикладами; рукопашний бій наблизився впритул до командирського танка, й коли Шірмат почав спинатися на гусеницю, щоб всадити штика полковникові в груди, той вихопив з кобури револьвера і вистрелив сержантові в чоло; побачивши смерть свого командира, бійці Шірмата заламалися, відступили; в цей мент із Космача налетіла більшовицька підмога і вдарила партизанам у спину.
Чарнота вискочив з–за виступу скали й, вистрілявши з автомата останні набої, кинувся на солдатів, які заходили з тилу; високий і кремезний, він взявся обома руками за дуло автомата й гамселив ворога ліворуч і праворуч, поки не впав зрешетований кулями на межі ущелини.
Тоді загуркотіли мотори, й колона машин посунула вперед; полковник Сновидов знову переможно зареготав, та коли побачив, що перед ним немає ні одного живого противника, а озвірілі нападники розбивають прикладами голови трупів, — бувалого фронтовика, який звик до чесного змагу, пройняло несамовите обурення, він зупинив танка й закричав до убивць:
«Припиніть, припиніть бузувірство! То не бандити, то справжні лицарі — й віддайте їм останню честь!»
Це було нечуване шаленство: совєтський офіцер назвав упівців лицарями — яка ж кара постигне його за таке визнання? Переможці сторопіли, закам’яніли на побоєвищі й не повірили своїм очам: на танк вискочив офіцер зі СМЕРШу й при солдатах зірвав з полковника погони.
«Червона мітла» до Космача не увійшла, відступила на попередні позиції, остерігаючись нічного нападу партизанів, які, розчинившись у лісах, не прийняли програшу. В село увійшов батальйон стребків і зайняв Народний дім; до сільради найманці привели на смерть переляканого голову Кушнірука й наказали йому сидіти біля телефону.
XIII
А кожний постріл, кожна кулеметна черга, що долунювали з акрешорської ущелини, влучали в саме серце Ганни Палійчучки; вона весь день стояла на белебні, притиснувши долоні до грудей, ніби сама заслонялася від куль, а втім кожну, аби тільки вона проминула Чарноту, який десь там, між бердами, стримував ворога, — кожну гарячу кулю, для Данила призначену, прийняла б Ганна в свої груди, най би лишень він залишився живий, бо ж без її лицаря вмить заламається бій, і червонопогонна бурхать заллє Космач, а без Ганни село обійдеться… Та марною була її пасія — бій тривав з ранку до вечора, і коли стих, збагнула Ганна, що ніхто вже із сотні Чарноти не залишився в живих: десь там, в ущелині, лежить Данило, й вона мусить його звідти забрати, надто далеко від неї зупинив він свій крок, а жити без нього в такому віддаленні їй невміч.
Ганна не відводила очей від білої дороги, що вузькою биндою звивалася по далекому акрешорському схилі, полишивши за собою стіну смерекового бору, який заслоняв ущелину; а може, ще побачить на тому путівці повстанців, які відступають, або ж задвигонять по схилу панцерники й танки, навалюючись у космацьку западину, проте бинда дороги тихо біліла, не було на ній ні душі, ніби у її витоках не скаженів щойно смертельний бій, і німа тиша, мов перед бурею, запала над Космачем, тільки чотири гаджуги за Ганниною спиною, які водно наспівували їй весільної, тепер вискиглювали у верховіттях заупокійну нуту.
Ганна стояла, мов знак скорботи, не зрушилася з місця й тоді, коли сумерк почав заливати космацьку долину й, наповнивши її по вінця, з’єднався з небесним покровом, поцяткованим блідими зорями, нібито його щойно подірявили кулі; червона білизна місяця зависла над горами, немов відкрита рана, й холодна кров просочувала бинду акрешорської дороги, а далі рана затяглася паволоком туману, сліди від куль на небі загоїлися, й Ганні здалося, що ніякого бою ніколи й не було, що Данило, відстоявши варту при вході в ущелину, вертається тепер до села із своєю сотнею, тихо пробираючись крізь ніч; Ганна лягла на чатинну постіль під гаджугами і ждала, їй причувалися притишені згуки, ніби десь там далеко обмінювалися стрільці паролями, а може, то пугачі перекликалися, стужавлюючи темряву своїм пугуканням, щоб вона тихо й тепло впала на белебень й закутала Ганну до сну м’яким покривалом…
Останній коментар
Buriakvova 19.04.2015
В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.
Додати коментар