Слава ЗСУ!

Як тільки зарожевіло над Ґреготом крайнебо, Ганна рвучко вихопилася з короткого сну, в якому так нестерпно довго ждала дотику Данилових пучок до свого обличчя, гарячого подиху й ніжних слів «моя душко», прокинулася і в стерплій безнадії втямила, що немає вже Данила на світі й ніколи не буде; те безнадійне «ніколи» затамувало їй подих волохатою затулою самої смерті; Ганна розпачливо застогнала, утвердившись тим, що ще жива — і настав час виконати перед Чарнотою останній обов’язок.

Та вмить збагнула, що немає нікого на світі, хто б їй допоміг той обов’язок сповнити, — ніхто ж не був свідком їхнього кохання, і яке вона має право на Чарноту, навіть мертвого?.. А сама ж не винесе Данила з поля бою, до вечора круки виклюють йому очі, вовки тіло пошматують, в білих ребрах гаддя зів’ється — і ніхто не прийде на підмогу, люди сховалися, люди збояться навіть наблизитися до побоєвища — і що: тіло коханого буде будяччям і кропивою поростати, а Ганна далі, як і досі, спокійно житиме в своїх хоромах?

І в цю хвилину цілковитої безнадії вчувся їй рівномірний, ніби нічого страшного й не сталося на світі, плюскіт на млинських лотоках: серце села впевнено билося, як вчора і позавчора, а в ритмі з тим лопотінням билося її власне серце — і ще чиєсь, далеке й не чуже, заодно стукотіло знайомим живчиком, й Ганна втямила, що шум лоток чує цієї миті ще одна людина — й тільки вона не споважиться залишити її самотньою в біді…

Зі сходом сонця Ганна вже стояла біля Пилипової ґражди й, тримаючи в руці прив’язану до ворітного замка довбешку, довго вагалася — закалатати нею в браму чи вернутися назад, зникнути непомітно із Завоєлів, де ще не чутно чужинецького кроку, — щоб не накликати на Пилипа біди, яка зловісно давала про себе знати кривавим полотнищем на шпилі Народного дому. А там снуються озброєні стребки, й казала сусідка Попадючка, син якої воював у сотні Чарноти, ще у вранішніх потемках сказала, бо сама цілу ніч не відходила від воріт, — що бачила вчора, як віллу Філарета Колесси займав енкаведистський гарнізон.

Та не тільки Ганна і її сусідка не спали цієї ночі, сон не ймився, видно, нікого в селі, бо он боязко висувається з–за вугла хати розтрепіхана голова, визирає й ховається, забачивши чиюсь постать біля воріт…

Пилип сторожко приглядався крізь пройму між дилинням хатнього зрубу, і йому відлягло від серця, коли завважив, що то постать жінки — яку ж то мару наднесло ранньої години до його обійстя; Пилип навшпиньках підійшов до брами, припав обличчям до щілини й тихо скрикнув, впізнавши Ганну, зняв зі скоби гак, відчинив хвіртку й не міг з подиву слова вимовити; Ганна на подвір’я не ступила, поманила його пальцем, він слухняно вийшов за браму, і вона збагнула, що Пилип і досі не позбувся її ворожби і зробить усе, чого вона зажадає…

«Тільки не розпитуй, Пилипе, — прошепотіла Ганна, — я тобі потім усе розтлумачу, а тепер мерщій запрягай коня до воза, і ми в обхід села, попри твої Прелуки, доберемося до Акрешорів, й не забудь кинути у васаг зо два околоти соломи… Тільки швиденько, швиденько, Пилипе, я буду чекати тебе у Заросляку…»

Навіть не обізвався Пилип, ніби його огорнула мана, й він тепер здатний робити лише те, що накаже Ганна, хоч у душі й протестував — бо як можна нині виправлятися кудись возом, таж війна довкола, і що це задумала молодиця; а може, — закрадалася до нього боязка і водночас солодка думка, — хоче вона мене забрати кудись у далекі світи, в гірські бескеття, щоб там удвох перечекати лихо?.. Удвох, удвох! — гучно товклося Пилипове серце, і вже він бачив луб’яну колибу в недоступних недеях і пахуче сіно замість постелі, й Анничка в його обіймах… А далі що, що — далі, та ні, вона або здуріла, або ж задумала щось зовсім інше…

Б’ються зграї думок у Пилиповій голові, він бездумно витручує з колешні воза, виводить зі стайні коня, запрягає; з порога непорозуміло дивиться на нього Параска й боїться запитати, що він робить, куди їде; Пилип не озирається, розводить обаполи брами, виїздить на дорогу, брами не зачиняє, цвьохає батогом і зникає в Заросляку.

Ганна легко вискакує на воза, сідає поруч з Пилипом, забирає в нього віжки й сама коня поганяє; віз шалено мчить лісовими доріжками, й відчуває Ганна, як у клубку гіркого туску, що розбух до безмірів у її грудях, зажеврюється така недоречна нині мстива втіха від того, що Пилип геть потонув у її волі, й закрадається до неї грішна думка: вона не відпустить Пилипа додому, хай там і світ завалиться!.. Ой, скарай мене, Господи, — мовчки кається Ганна, — ще ж не застигло тіло Данила, а безбожні думки самі вповзають до голови, і чого ж я така безпутна, чого, чого?! Ганна безжалісно шмагає коня, і здається їй, що сама себе січе гарапником; вона скоса поглядає на здурілого від неймовірної оказії Пилипа, а він ще гарний, цей її колишній любас, щоб ти здох! вони ні словом не перемовляються, а думають одне й те ж і про це знають; а вже минають Акрешори, в присілку людей ані душі, вже біліють перед ними берди ущелини, Ганна спиняє коня, вмить розлітаються в незвісті її грішні думки, вона злазить з воза, а за нею Пилип, перед ними загналася в ущелину стоптана дорога, а на ній трупи, трупи; немов навіжена, підбігає Ганна до кожного вбитого стрільця, заглядає в мертві обличчя, піднімає голови тим, хто лежить долілиць, врешті скрикує й рота затуляє, щоб не накликати біди своїм голосінням; припадає до вбитого Данила, довго над ним німіє, потім різко підводиться, мовчки показує Пилипові на мертвого сотенного, обоє піднімають його зі землі, несуть до воза, вкладають у васаг, прикривають соломою тіло, потім сідають на полудрабки, Ганна знову бере віжки в руки й прямує на Рунок, щоб звідти з’їхати доріжкою попри белебень на цвинтар.