Слава ЗСУ!

І аж біля церкви, коли тіло Чарноти вже лежало на траві, вперше заговорила Ганна:

«Дякую, Пилипе… Тепер можеш їхати додому».

Й отямився нарешті Пилип — від нестерпного жалю, він зрозумів, що аж цієї миті навіки втрачає Ганну, й за–лишиться вона назавше поруч із своїм коханим: в її світ, пошлюблений із самотністю і тугою, йому ніколи більше не ввійти.

«Я тобі допоможу, Анно… Яму викопаю».

«Маю зробити це сама. Ніколи не було тебе між нами, не треба й тепер».

Але Пилип не зрушився з місця, тупцював біля воза, гладив долонею коня по крупу й, не дивлячись на Ганну, сказав те, про що обоє думали по дорозі:

«Тобі тяжко, Анно, але ти вже вільна… Я ніколи тобі не дорікну за нього й пам’ять його пошаную… Почекаю, любко, поки тобі переболить. А тоді прийду до тебе, слугою стану… Я не можу так більше жити, Анничко…»

«Мені не слуга потрібен, а муж, — відказала Ганна. — А ти не зумів ним стати… Ой Пилипе, Пилипку, я ще й досі тебе люблю, але такого, яким ти був колись. У згадках… Та навіть якби я тобі простила, то як тепер — після нього?»

«Не проганяй мене, Анничко», — застогнав Пилип.

«Та я не проганяю й зробити цього не можу: ти в мені, як той реп’ях у кожусі… Хочеш прийти до мене? Прийди… Але аж тоді, як настане на світі те, за що він загинув».

«Коли ж то буде?»

«А буде. Ну йди, Пилипе, йди. Хай тобі Бог за все заплатить — за добро і зло…»

«Тяжка буде моя розплата, чує моє серце», — зітхнув Пилип, сів на воза і виїхав з цвинтаря.

Ганна того вже не бачила. До обіду викопала яму, загорнула тіло Чарноти в простирало й опустила. Довго лежала долілиць біля свіжої могилки, а коли сонце докотилося до обрію, підвелася й подалася на белебень до гаджуг. Стояла й дивилася на палаюче верховіття, а коли сонце зайшло й смереки догоріли, перемінившись у темряві на чорні штурпаки, — тоді пішла Ганна додому, залишивши на цвинтарі свою молодість.

…Пилип з’їжджав з цвинтаря на сільський гостинець, як тільки міг поволі, щоб віз не торохтів, та все одно мусив минати Народний дім, зайнятий стребками, й тому полохливо розглядався по боках, чи не чатує десь на нього напасть — звідки їдеш і куди, — ще й воза з конем можуть відібрати.

Більше, ніж пайдьошників, боявся нарід стребків — чи то вони так ревно вислужувалися перед своїми хлібодавцями, або ж свій сором за зраду притлумлювали нахабністю, грубіянством і жорстокістю, та найбільше потерпали люди, коли стребки після боїв звозили з лісів убитих партизанів, скидали їх напоказ перед сільрадами й зганяли селян, аби розпізнавали своїх синів, мужів, батьків.

У Космачі такого ще не було, але нині–завтра може статися, упряжки стребкам спотребляться, а в Пилипа один віз і кінь один, і що він вдіє на господарці, коли їх реквізують?

Виїхавши на гостинець, Пилип вперіжив коня, щоб мерщій проскочити повз Народний дім; уже минув його, й від серця відлягло, що не напоровся на якогось озброєного запроданця, та ось із–за тильного боку просвітянського будинку прудко вибіг на дорогу чоловік у виверненому наверх вовною кептарі, й зрозумів Пилип, що втрапив у халепу, бо в такому вигляді ходили стребки, нібито вивернені кептарі та кожухи були їхньою формою; незнайомець не мав при собі зброї, і це трохи заспокоїло Пилипа, але тільки на мить: чоловік голосно зареготав, ніби давнього друга зустрів, й спинив коня, схопивши його за капейстру.

Стетерів Пилип, впізнавши Юрка. Був він такий самий зачуханий, як і тоді, коли поночі стояв на подвір’ї ґражди під вікном і вимагав грошей, тільки того разу Юркове обличчя було чорне від злоби й жадоби, тепер же його вибілила зневага до брата, який німо ціпенів зі страху; Юрко помітив переляк на виду в Пилипа, і це утвердило в ньому перевагу над братом, з яким ніколи не міг зрівнятися, він криво посміхнувся, цвиркнув крізь зуби, підійшов до воза й, спершись ліктями на полудрабок,запитав:

«Ти що, не впізнав мене, Пилипе?»

«Та чо’, впізнав… А ти в стребки записався?»

«Хто тобі таке дурне сказав? Що я мав би там робити?»

«Від тебе всього можна чекати… Я таке подумав, бо он скільки років тебе не було в селі, а тільки–но зайшли стребки, то й ти об’явився».

«Вони своє знають, а я своє… Я на кляузах у Буркуті роблю, дараби в’яжу. То далеко, тому й рідко навертаюся до Космача та й не маю тут жодного діла… А нині прийшов у справі. Я вже був у тебе дома: сказала Параска, що ти кудись поїхав, то я вийшов тобі назустріч, щоб не робити галасу на Завоєлах…»

Пилип прошив Юрка підозріливим поглядом.

«Знову? То поночі приходив, у вікно тарабанив, а тепер вже й удень?»