Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

«Не розумію, що верзеш, — глипнув Юрко на брата невинними очима. — Чого б то я мав ночами попід твої вікна нипати?»

«Грошей требував… Не пам’ятаєш — перед празником?»

«Тобі щось приснилося, Пилипе, багатство спати не дає».

«Ось що я тобі скажу, — осмілів Пилип. — З тих долярів у мене не залишилося ні цента — всі на господарку витратив».

«Ге… Якби ти мав Бога в серці, то таки сплатив би мені хоч третину… Але я не по гроші прийшов, у мене інша до тебе справа… А господарка… — Очі Юрка враз налилися пізьмою. — Господарка — то таке: теперішнього часу вона твоя, а завтра може й до мене перейти, всілякі бувають трафунки…»

Пилип стерп, зачувши відверту погрозу, проте вмить очуняв від страху й сіпнув за віжки, Юрко тпрукнув на коня й схопив Пилипа за руку.

«Злазь з воза, — прошипів. — Ну, кому я сказав! Але борзо, борзо, поки хлопці не надійшли. Чи, може, тобі захотілося піти цупасом до Яблунова? Не раджу, звідти ніхто не вертається… Та не тремти, братчику дорогий, — Юрко насилу злагіднював голос, — я тобі зла не зичу. Завтра все одно зженуть сюди всіх коней з возами — на форшпан, і ні одному ґазді не повернуть. А я в тебе лишень позичу, за цим і прийшов: дуже потрібна мені на якийсь час упряжка… А якби й назавше віддав, то що: хіба мені не належиться хоч трохи твого добра?»

Пилип слухняно зліз із сидіння, Юрко всівся на воза й натягнув віжки.

«Вйо! — гукнув, розвернувся, вдарив коня батогом і погнав дорогою на Рунок. На закруті спинився й загорлав: — Чекай мене, Пилипку, я скоро приїду твоїм возом на твоє подвір’я!»

Й закурилася за ним дорога.

Аж тепер справжній страх пройняв Пилипа: дужчий в десять разів за Юрка — таж міг би його схопити за комір вивернутого кептаря, однією рукою підняв би і у фосу шурнув, — він відчув себе в цю хвилину мізерним, затурканим, знищеним, бо за Юрком була сила, в якій Пилип ще не досвідчився, але відчув її важку присутність на космацькій землі.

Він кинувся бігти, безтямно втікав з села, щоб чимшвидше опинитися якнайдалі від Народного дому, в який зайшов диявол, вигнавши звідти Бога; зупинився аж за млином й віддихуючись простогнав:

«Анничко моя, Анничко… Проміняв я тебе на сатанинські папірці, а міг жити, най би в темному бурдеї, аби лишень з тобою, любко… Ой тяжка, тяжка буде моя розплата за жадобу!»

Стояв і рвав на собі волосся.



XIV


Василь із чотирма стрільцями свого рою та з Лідою знайшли на Ґреготі щілину між валунами й заповзли в Андрієву печеру, яка віднині стане їхньою домівкою.

Печера була простора, з двома нішами, що вгризлися углиб гори й до них вели видовбані східки. Одна ніша служила коморою для зброї та продуктів, а друга, до якої хід заламувався кутом, мала оббиті дошками стіни й стелину — було це житло для однієї особи, тут стояла застелена рядном пріча, й сіно під покривалом було сухе й свіже.

Повітря в печері пахло тліном, й хлопці повиносили з комори в ліс рештки зіпсованих продуктів; зброї Андрій залишив небагато, а все ж знайшлися автомати ППШ й один «дехтяр», чимало набоїв та з десяток гранат. У коморі лежали купою совєтські гімнастерки й пілотки з зірками, на кілку висів мадярський мундир, майже не ношений, можливо, Андрій тримав його для паради.

Василь зняв мундира з кілочка й приміряв до Ліди — був якраз по її зросту. Ліда тут же одягнулася й сказала, випереджуючи можливі щодо неї розпорядження:

«Жодного разу не залишуся в печері сама, всюди буду разом з вами».

Василь залюбувався Лідою:

«Я тебе називав білою вілою, а тепер кликатиму Артемідою — така ти брава та гожа в чоловічому вбранні!»

«В жіночому ходитиму тільки по харчі до Ганни».

«Згода… Так ось, бій у горах стихає, тепер усе в Божій волі, й нам треба вийти на зв’язок із сотнею «Сурма», навіть якщо від неї зостався тільки один чоловік… Ти, Миколо, як звечоріє, підеш до Попадючки, вона назве пароль, справить на місце зустрічі, й будеш там ждати, поки не отримаєш грипс».

Василь відправив у розвідку до села стрільця Громика, й коли інші два, які залишилися, мертво заснули на долівці печери, зайшов до Андрієвої ніші, ліг одягнутий на прічу й чекав на Ліду; скинувши мундир, вона зайшла до нього, лягла поруч і прошепотіла:

«Кохаймося, поки є можливість, бо завтрашнього дня можемо й не дочекатись».

Вона розстібала його пояс, зсувала одяг, потім покрила собою коханця і увійшла в нього; затаївши подих, прислухалася до порухів Василевого тіла, стримувала його, щоб на довше вистачило в нього сили, німіла в щемному солоді, й він вимовляв слово по слову, задихаючись від любострастя:

Попередня
-= 175 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар