Слава ЗСУ!

«І два зрослі кістяки біля яблунівської криниці…» — тихо промовив Мирон.

Орест з Едвардом чіпко переглянулися, та промовчали, затаївши в собі моторошну догадку.

Потім довго мовчали. Потурай і Едвард вдруге сьогодні продумували пережите: спершу в розповідях, тепер у німій оцінці розказаного — чи достеменно так було, як їм крізь півстолітню товщу років згадалося, а може, як завжди в старості, молоді роки оповилися нині романтичним флером; напевне, щось уже забуто, а щось додумано, однак для генерала виснувалась з усього його довгого й трудного життя єдина консеквенція, яку він сформулював під час першої розмови в Ганниній домівці — як екстракт багатолітнього досвіду: Господь використав у двобою з нами нашу енергію для перемоги своєї правди!

Й він повторив уголос цю сентенцію, розширивши її думками, що їх підказали живі спогади про пережите: «Так воно було, так є і завжди буде: творчість Божа і людська перебувають у вічному й програшному для нас конфлікті. Але ж Бог про все знає наперед: він дозволяє нам конфліктувати з ним і програвати в тяжких муках, зміцнившись ними, — а все для того, щоб ми мали право нагадати йому про наші страждання й витривалість і вимагати винагороди за них. А відплата неминуче приходить: нині вона прозирає до нас образом вільного світу, чистого, мов немовля…»

Завжди спокійне і непроникливе обличчя Йосафата пожвавилося погідною усмішкою: йому сподобалися міркування генерала, такі співзвучні з його світоглядом, проте він змовчав, розуміючи, що тут, на побоєвищі, не місце для філософських перетрактацій; мовчанку перебив Мирон, у свідомості якого розповіді старих упівців влягалися як матеріал для останньої книжки із багатотомного циклу його історичних романів.

«Панове, ви перервали свою прецікаву розповідь, коли ми підійшли до цієї галявини, — швидко заговорив Мирон, збоявшись, що Йосафат ув’яжеться в дискусію з генералом, й обидва зав’язнуть у ній надовго. — І це природньо: тут і досі живе енергія противоборних сил, й вона ніколи з цього простору не схлине, а ваша нині екзистенція — то частка тієї енергії… Проте я таки хотів би дізнатися, як вам удалось залишитися живими й здоровими, з тією ж енергією в душах, адже знаю з документів, з котрими я ознайомився, перебуваючи в Сполучених Штатах, що рейд відділів УПА через Чехо–Словаччину на Захід був більш ніж драматичний…»

«То правда, — відказав Потурай, — із тисячі повстанців перейшло через кордон Баварії не більше трьохсот, решта полягли в словацьких та чеських горах, однак нам з Едвардом пощастило залишитися з тими, які склали зброю військовикам констабулярного загону окупаційних військ США в Траунштайні».

«Ви могли б розповісти про це детальніше?»

«А хіба письменникові для написання роману доконче потрібна суха документалістика? Хай нею займаються історики, а вам досить знати топоніміку нашого маршруту і партизанський дух… Так ось, на кордоні Словаччини, над рікою Лаборець біля Гуменного, відбувся перший кровопролитний бій з чесько–польськими карателями, а потім тих боїв було без ліку: між вершинами Дзюновець і Скалою й теж на Мораві… І що я повинен сказати: проти нас було кинуто до шести тисяч війська, а ми, досвідчені партизани, вислизали з оточень, вдаряли противникові в спину, ночами просувались крізь гірські ущелини, терпіли голод… Хоча мушу визнати, що прості словаки, на відміну від чехів, гостинно приймали нас, коли траплялося заходити в гірські села, годували, давали харчів на дорогу — тут виявлялася солідарність поневолених…»

«Письменникові, — втрутився в розмову Ґоттеґем, — не так важливий фактаж, як ідеологія повстанського руху: задля чого велася десятилітня боротьба упівців, апріорі приречена на програш?.. Прибувши до Гааги, я не забарився надрукувати в газеті «De Linie» статтю про розмах партизанської боротьби в Україні. Адже це було не місцеве явище і не локальна проблема, а світова. УПА впродовж всієї своєї боротьби, а особливо під час рейду, стала живим прикладом протистояння червоному імперіалізму, про який в Європі склалася думка, що боротися з ним неможливо…»

«А ми пробили стіну більшовицької тюрми, — підхопив Потурай, — щоб перед усім світом заявити протест проти зганьблення українського народу московськими окупантами й розповісти чужинцям про нашу визвольну боротьбу на рідних землях… Ми заманіфестувати перед світом ідею державності України — ось вам головна концепція майбутнього роману. Донині письменники були ідеологами національної революції, сьогодні ж мусять стати осмислювачами».

Знову заговорив генерал:

«Дозвольте мені, чужинцеві, який, проте, життям свого побратима заплатив за український резистанс, підказати вам, пане Мироне, найважливішу ідею, яка повинна домінувати у творі… Якщо брати час тривання вашої боротьби, її географічний обсяг і напругу, то можна сміливо ствердити, що УПА була найпоказовішим прикладом опору проти фашистського й комуністичного панування. Опір поляків, сербів, норвежців підтримували відповідні політичні коаліції, українці ж не мали ніякої зовнішньої підтримки і діяли в цілковитій ізоляції, тільки за підтримки свого народу, мусили воювати на два фронти…»