Слава ЗСУ!

XV

Мирон з Йосафатом залишилися на галявині, обмитій бурхливим Рушором; десь він там, у глибокому руслі, густо шумів і шурхотів рінню, ніби прогортав її, щоб заглибитись аж до правічного каменя й мати змогу безпечно протікати попід мостами, не досягнувши їх днищ навіть у найбуйніші повені; ті мости міцно й важко лежали бервенястими настилами, даючи хід дорозі, що, перетинаючи галявину, бігла з Космача на Яблунів; бервена на мостах поросли краями рудим мохом, пропустили крізь шпари між дилинням вутлі пагони вільхи, кропиву та будяччя — мости здавались вічними, і важко було повірити, що ці або ж такі самі кругляки легко злітали колись у повітря, немов болиголовове бадилля, й загачували провалля підірвані танки й панцерники; жодного сліду від смертельної битви не залишилося на овальній галявині, яка, звужуючись клином, вповзала у бір, ставала далі стежкою й закінчувалась, певне, аж під Лебедином.

По ній пішли шукати слідів партизанської молодості ветерани УПА Орест Потурай та Едвард Ґоттеґем, а Мирон і Йосафат посідали на звалений колись вітрами стовбур смереки, який перекривав вузьке русло річки й трухлявів на березі облущеним від кори гіллям. Приятелі вже досить довго чекали на своїх попутників, а ті ніби навіки щезли в гущавинах, і їхніх кроків не було чутно; панував на галявині тільки шум Рушора, який своїм вічним гомоном підсилював усвідомлення короткочасності людського життя.

Та врешті дві постаті завиднілися на високій, освітленій сонцем царині, схожій на живе око погорбленої й заполоненої лісами землі; постаті снувалися по царині — чогось шукали й ніби очікували, що ще хтось на ній з’явиться, потім спустилися в русло річки, яка обкроїла галявину з протилежного боку, й, вибравшись врешті на берег, перетнули її, повсідались поруч з Мироном і Йосафатом, і зітхнув по хвилі генерал:

«Немає й сліду від могили, прийняла ваша земля Піта, як свого рідного сина, й не залишила для мене навіть знаку по ньому…»

Ніхто на це не обмовився й словом, щоб не роз’ятрювати задавненого болю в Пітового побратима, проте туску в Едварда вже не було — тільки пам’ять, як продовження життя загиблого голландця в Карпатських горах.

Мовчки прислухалися до краси, яка так щедро розпаношилася на цьому клаптику землі, й сказав перегодом генерал:

«Чар ваших гір просто–таки неймовірний. Такої барвистої розкоші ніде в світі немає, хіба що на Ганниній писанці. І добре, що Піт тут».

«Але й важко повірити, що те пекло розверзлося саме на цій місцині», — додав Потурай.

«А мені й не пекло запало навіки в пам’ять, — відказав Едвард. — Пекло шаленіло повсюдно, на всій планеті, а перед моїми очима завше стоять, як символ того часу, постаті хлопця й дівчини, злиті в одну, на лісовій стежці в Збанулах… В очікуванні неминучої смерті».