Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

З Миронової душі ще не встигли витруїтися рештки страху після моторошного звістування апокаліптичних вершників і втечі від позірних різунів у дикі Язвини, він нетерпеливо чекав добрих новин, які повинні прийти з хвилини на хвилину, — ось батько цілий день марудиться біля радіоантени, протягнутої на подвір’ї між двома високими тичками, закріплює їх, поправляє ізолятори й вряди–годи вбігає до хати, припадає до детектора, надіває на голову дугу слухавки й у безнадії відкладає її, бо глухо в ефірі, мовчить приймач; Шинкарук знову йде підтягувати антену, знову слухає — і нарешті почувся–таки обнадійливий тріск у слухавці; вчитель піднімає руку й заклинає цим жестом німувати всіх, хто в хаті, він довго так стоїть, нахилившись над апаратом, мов знак питання, й ураз знімає з голови слухавку: з його обличчя годі відчитати — добру чи погану почув новину, вигляд у нього ані зажурений, ані втішений — радше розгублений, як у людини, котра не вміє пояснити свого стану, й вимовляє безбарвне: «Червоні війська вже в Коломиї…»

Й Миронові відлягає від серця, радість вихором вривається в душу хлопця: червоні не будуть вирізувати й спалювати села, червоні польську школу в Боднарівці перетворять на українську — так колись сам тато говорив; Мирон киває Богданові пальцем, й вони обидва, залишивши в хаті батька, матір і Юлю, притьмом біжать до школи, без дозволу вриваються в приміщення, зривають зі стін портрети Пілсудського, Мосціцького й Ридзи–Сміґлого — і летять ті відбитки ненависних облич з гори в Мочулу, звиваючись над яром, мов паперові змії…

Вертаються хлопці додому з почуттям провини: а що скаже тато? Проте на них ніхто не звертає уваги, в хаті всі стоять, ніби посхоплювались від звуку пострілу: мати склала руки на грудях, а батько протягнув свої вперед, тільки Юля тримається однією рукою за стіл, наче боїться, що протяг понесе її до порога, і вона без сорому, на очах усієї родини, припаде до його грудей і щосили триматиме в обіймах, бо ж це не він, це привид, він загинув на Закарпатті — але ж он стоїть живий–живісінький у дверях — зміцнілий, гейби постарілий, обвіяний вітрами й наче зовсім чужий, — він, Іван Захарчук!

Врешті привіталися — стримано, не по–родинному, й домашні німо запитували несподіваного гостя: як ти міг тут з’ явитися?

«Адже тебе давно немає, — мовчки говорила Юля, — ти залишився лише в моїй пам’яті — навіки в пам’яті, як знимка, як запис у дівочому альбомі, як оплаканий моїми сльозами твій останній лист із Хуста, який прийшов до мене після твоєї загибелі, а я із самотності, з гнітючого страху перед одинокістю дала слово твоєму приятелеві Михайлові Сороці, він давно залицявся — ще до тебе, при тобі й після тебе, і я того слова зламати не зможу, бо ж тебе біля мене не буде ніколи, ти іншим належиш — незнайомим мені людям; ти з’явився тільки для того, щоб пригадати мені мою любов, яка була й буде в моєму серці завше, але не при тобі — при Михайлові, бо ж я не знала, що ти живий…То чому ти прийшов — для того, щоб поглибити по собі слід у моїй душі?»

Юля підійшла до Івана, діткнулася долонею до його грудей, він на хвильку міцно притиснув її руку своєю й відпустив, потім без запрошень підійшов до столу, сів у крісло й, поклавши руки на коліна, вимовив:

«Це я…»

Ніхто йому не відповів ні словом, хатні стояли в напруженому очікуванні його сповіді.

«Я довго й тяжко йшов, — почав розповідати Іван, відчуваючи, що ці мовчазні люди в Шинкаруковій хаті хочуть хоч щось дізнатися про нього: як він вихопився живим із хустського пекла, як добрався додому і що думав далі чинити, — Захарчук із привида ставав для них реальною людиною, яку вони добре знали, а нині впізнати не могли. — Я тяжко йшов крізь гори цілковитим безлюддям, де не було ні прикордонних, ані поліцейських застав, рана в правому плечі невпинно кровоточила, і я боявся, що зійду кров’ю, впаду й ніколи вже не виберуся з тих гірських пропастей на Божий світ — до матері–батька, до вас… Врешті на якийсь там день моєї мандрівки вийшов на сколівську дорогу, йти стало легше, я повернув до придорожньої хатини, добрі люди мене нагодували й справили до Урича, де я сподівався зустрітися із Тимчієм–Лопатинським: координати його штабу дав мені полковник Колодзінський ще перед боєм на Червоному полі… І я зустрівся з ним у колибі над Вороновим потоком під тустанським Каменем. Й кілька тижнів зализував там свою рану…»

Іван обірвав розповідь, в хаті нагніталася туга мовчанка. Шинкаруки з кожною хвилиною призвичаювалися до гостя, намагаючись відтворити в пам’яті колишній його образ, однак він і далі був для них чужий — був це не той вродливий юнак, який колись приходив до боднарівського вчителя з дорученням від Крайового Проводу ОУН й по вуха закохався в його дочку. Цей посланець з іншого світу став тепер недоступним для Шинкарука, його хлопців і навіть для Юлі, яка, придивляючись до нього, намагалася всіма силами повернути собі вигляд колишнього Івана. Та марно: думки, що пройняли її, коли нині його уздріла, — про належність коханого не їй, а зовсім іншому незнайомому світові, небезпечному й страшному, — щораз більше втлумлювались у її свідомість, й вона вимушено мирилася з тим, що все життя належатиме не йому, а Михайлові, й було від цього грішно заспокійливо й невимовне тужно.

Попередня
-= 18 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар