Слава ЗСУ!

Наступного дня вранці до Коковського зайшов його колега з адвокатури правник Володимир Бемко.

«Мусиш, Франце, взяти на себе місію захисту наших хлопців, їх сьогодні будуть судити… На запит судді я назвав захисником тебе».

«А чому не ти? — насторожився Коковський. — І який сенс міг би тепер мати навіть найсуворіший присуд звинуваченим, коли польське військо стрімголов утікає з краю, а президент Мосціцький і герой розправ над безборонними людьми маршалок Ридз–Сміґли, як стало відомо, вже знайшли собі притулок у Румунії?»

«Це не має ніякого значення, колего… Розпочалася відверта боротьба з окупантом, яка охопить усі клітини конаючої державної системи — і теж її правовий бік. Ділом і словом мусимо боротися… А чому не я, питаєш? Та тому, що мені суд дасть відвід: підсудні — оунівці, а я теж член тієї ж організації. Ти ж нейтральний…»

Коковський не впирався. Удвох з Бемком вийшли з дому, Франц постукав у вікно до Гніздовського, який мешкав з ним по сусідству:

«Я колись тоді радив перечекати біду тихо й непомітно, та нині нікому не вдасться зробити цього… Тож ходімо, Якове, на суд. Можливо, я звідти й не повернуся, то щоб хоч знав, де подівся твій приятель».

Останнє судове засідання в санаційній Польщі розпочалося 13 вересня о десятій годині ранку. До зали було допущено всіх, хто хотів послухати процес, серед них сиділи дружина Коковського Софія й син Степан.

Суддя Бартошевський намагався скрупульозно дотримуватися правил судової церемонії, проте і він, і прокурор Мочарський, і присяжні були явно знервовані: десь у небі задзумкотіли німецькі бомбардувальники; вояки, які йшли безладною юрбою з Перемишлян через Бережани, прямуючи чортківським шляхом до Хотина, закричали, розбігаючись із гостинця по міських закамарках й долілиць падаючи у фоси: «Chowajcie sie, bo to sa niemcy!»[6]; засідателі пригнули голови, суддя натягнув на вуха квадратового берета, ніби це могло їх врятувати від німецьких бомб; підсудні Городиський і Лемех, глузливо посміхаючись, підморгнули своєму захисникові, мовляв, тримаймося, цей суд триватиме недовго; прокурор явно квапився, він швидко пробубонів звинувачення підсудним у спровокуванні в Бережанах бунту, який закінчився убивством постерункового Лєґуміни, й зажадав для винуватців покарання: п’ять літ концтабору в Березі Картузькій…

Й на це Лемех вигукнув з глумом:

«А в чиїх руках тепер Береза: німецьких чи совєцьких?»

На репліку Лемеха суд не зреагував, адвокатові Коковському було надано слово для захисту…

* * *

Андрій Андрійович розповідав…

«Крайовий провідник ОУН Лопатинський, попереджений митрополитом Шептицьким про можливе захоплення Галичини більшовиками, дав завдання бойовикам підняти негайно повстання й до приходу совєцьких військ проголосити на галицьких теренах Західно–Українську державу.

Села стали станицями, партизани роззброювали польських жовнірів, які втікали на південь, забирали в них карабіни, кулемети, набої, навіть легкі гармати, спалювали будинки колоністів, вивішували на шпилях народних домів синьо–жовті прапори; на боротьбу піднялися селяни — викопували в лісах бункери й ховали в них амуніцію; Григорій Голяш послав озброєний до зубів загін партизанів до Берези Картузької визволяти в’язнів.

Військо панічно втікало через ліси, села й бездоріжні переліски, знищуючи дорогою все, що потрапляло їм під руки: кололи багнетами старих, жінок, дітей — усіх, хто не встиг чи не міг піти в партизани, підпалювали будинки… З Бережанщини розбіглися по довколишніх повітах кінні вістуни попереджати народ про смертельну небезпеку, й відлуння того жаху докотилося за два дні й до вашої Боднарівки… Розпочався содом польсько–української різанини, який тривав добрий десяток років: розпачені — одні неволею, а інші воєнним програшем — сусіди в безтямі знищували одні одних, полегшуючи цим наступ на наші землі і нацистам, і більшовикам… Й почали спам’ятовуватися і поляки, й українці аж тоді, коли німці збудували на території Польщі табори смерті, а більшовицькі бузувіри начинили трупом Дем’янів Лаз і Катинську діброву, де порівну лягли колишні вороги, а тепер рівноправні жертви сильніших сусідів…

Повстання оунівців й розправи польських жовнірів відкочувалися від Бережан на південь, а в приміщенні повітового суду все ще тривав правовий чи то безправний фарс, на якому адвокат Франц Коковський виголосив звинувачення санаційній Польщі, забезпечивши цим виступом смертний вирок собі самому…»

VIII

Вересень був ласкавий, теплий, витканий срібним павутинням бабиного літа, що осіло мереживними сітками на покраплених осінніми барвами гілках дерев, на пожовклих кущах ліщинника, на зжухлих травах та стернях, й глибоке синє небо теж проткалося сивою заполоччю; достигла тиша втихомирювала людей, розтривожених неймовірними чутками про розсипи золотого піску, залишеного стихлими водами ще недавно розлюченого повенями Прута, й запопадливі жінки нипали по зарінках, дошукуючись скарбів; хтось там запевняв, що сам бачив, як біля Корнича косяками перепливали ріку велетенські, немов видри, щури й на пилипівських горбах зґрасували молоді посіви озимини; й ще інша була чутка, нібито сонце, виринувши одного ранку із–за східного пруга за Дністром, вмить розсипалося на скалки, й обрій залився зловісним заревом; а ще хтось знайшов на сакатурських левадах схожі на вату клапті білої манни, солодкої, мов мед, — усі ті, певне, ніким не бачені дивовижі були спороджені людськими сподіваннями на переміни в світі, й кожен вибирав добрий знак, виворожуючи собі щастя, бо ж незмірно знесилився люд від явних і очікуваних тривог…

---

 ⁶ Ховайтеся, бо тут німці! (польськ.)