Слава ЗСУ!

Грізні події насувалися на Галичину — навально й невідворотно. Уцілілі в масакрі на Червоному полі біля Хуста галицькі хлопці поверталися до краю, оминаючи запруджений польськими прикордонниками Верецький та Ужоцький перевали, — через Либохори, Кривку, Жупани, Волосянку, найглухіші, закинуті в бездоріжні ізвори, села. Маршалок Речі Посполитої Ридз–Сміґли оголосив підвищену бойову готовність Шостого львівського корпусу: на щойно утворений мадярсько–польський кордон кинуто дві тисячі жовнірів, й здесятковані галицькі січовики, не повертаючи в рідні села до своїх домівок, за наказом крайового провідника ОУН Володимира Тимчія–Лопатинського збиралися в урицьких лісах на Сколівщині, в турківських недеях та урманських дібровах на Бережанщині, де проходили вишкіл у підпільних таборах. Організація Українських Націоналістів формувала по всьому краю партизанські загони на випадок мобілізації до польського війська й можливого краху Польщі в майбутній війні.

Лопатинський очікував в урицькій станиці команданта карпатських січовиків Михайла Колодзінського аж до серпня, а коли прийшла звістка, що полковника розстріляли мадяри під Хустом, розіслав по всіх станицях Галичини грипси, в яких наказував створювати похідні партизанські відділи, котрі мали б підняти повстання в перші дні війни. Окружний провідник ОУН на Бережанщині Григорій Голяш за наказом Крайової Екзекутиви дав розпорядження сформованим легіонам повстанців бути готовими роззброювати польське військо, яке відступало. Українська держава мала бути проголошена в кожному селі та містечку.

Друга світова війна розпочалася ударом Десятої німецької армії генерала Рейханау на західному кордоні Польщі; за одну добу німці зайняли польську територію аж по Вепр; армія Ридза–Сміґлого, яка прославилася героїчними подвигами над безоружними галицькими поворотцями із Закарпаття, панічно відступала, залишивши Варшаву, яку потім ще три тижні обороняли цивілі; перейшла Сян і через Мостиська й Городок тлумом валила до Львова.

У цей час у Бережанах ніхто з поляків ще не вірив у бліцкріг, військові комісаріати роз’їхалися по селах проводити мобілізацію; поліцаї забирали усіх чоловіків до п’ятдесяти років, зганяли їх до міста й не знали, що з ними робити; призовників не було кому приймати й озброювати, залякані вуйки нишком розтікалися з Ринку й верталися до своїх сімей… Один ґазда з Нараєва оповідав потім адвокатові Коковському, як він три доби переночував у своїй стодолі, соромлячись показуватися на очі рідній жінці — невмундированим і неушкодженим, — таж вона позавчора умлівала, проливаючи потоки сліз, які, певне, й досі не висохли, то хай хоч три дні ще потужить. Кінець кінцем усі мобілізовані селяни вернулися додому й перечікували лихо в клунях, зате з примежних сіл увійшли до міста польські колоністи, які ніяк не могли повірити, що Польща розпадається.

Ішли юрбами в цивільному, деякі в рогатівках, хтось ніс на плечах мисливську рушницю, інший тарганив важкого австрійського «верндля» з одним набоєм у магазині, ще хтось хизувався заржавілою шаблею — і всі войовничо вигукували: «Niema Polski bez Gdanska! Nie damy ni gudzika!»[3], а колона «стшельців» горланила бойову пісню, щойно складену «Jedziemy z Kozowy do Berlina zastrelic Hitlera, skurwy syna!»[4].

У той мент патріотичного галасу із церкви Святої Трійці висипав народ і почав скандувати «Слава Україні!», «Хай живе Карпатська Україна!»; колоністи і «стшельци» вмить оточили натовп й почали бити людей палицями, прихожани навалом відтіснили нападників аж до ратуші; тоді в людей полетіло каміння, й коли один влучив у пароха отця Бачинського, оскаженілий люд зім’яв напасників і розпорошив їх по бічних вуличках…

Спокій у місті тривав недовго. Франц і Яків, які стояли біля ратуші, враз побачили: з Адамівки рушила похоронна процесія, попереду якої крокував із шаблею наголо постерунків Ян Лєґуміна, за ним «стшельци» несли оббиту чорним крепом домовину, на якій білою фарбою було написано «Ukraina zmarla»[5]; колона зупинилася навпроти Народного дому й затягнула «Вічную пам’ять».

Ніхто їх не чіпав, й вони розійшлися. А вранці мешканці Адамівки потяглися на Золоту Липу дивитися на потопельника із зв’язаними руками й ногами — й упізнали в ньому постерункового Лєґуміну. На грудях у нього висіла дощечка з написом: «Він умер за Україну».

12 вересня в Бережанах почалися арешти, до тюрми зігнали понад сто осіб. До вечора затриманих звільнили — крім двох організаторів супротиву: оунівців Ореста Городиського і Всеволода Лемеха. Їх було залишено в тюрмі до судового провадження.

 ³ Немає Польщі без Ґданська! Не віддамо ні ґудзика! (польськ.)

 ⁴ Їдемо з Козови до Берліна застрілити Гітлера, курвого сина! (польськ.)

 ⁵ Україна вмерла (польськ.)