Слава ЗСУ!

XVI

Клопіт за Юрка, який на роздоріжжі між Завоєлами і Ґреготом зник поміж смереками, мозолив Пилипову душу аж до ранку, бо куди дінеться пройда серед темної ночі, проте Юрко не вернувся ні вранці, ні вполудне, й Пилип перестав його чекати, ще раз вимовивши згіркле:

«Та най пропаде він пропадом!»

А Юрко хоч навпомацки, але впевнено йшов звіриною стежкою, спинаючись на Ґрегіт до печери; він на все життя запам’ятав цю страдну дорогу, якою колись провадив космацьких гарнізонців до партизанського схрону і, заховавшись неподалік в ожиннику, дивився, як карателі викурюють партизанів, запаливши довкруж печери хмиз, а потім виводять Василя Андрусяка з його жоною із зв’язаними назад руками.

Й не діткнулися його тоді докори сумління, тільки грудка нудкого жалю запеклася в серці, а ще відчув, як ноги важко встрягли в листв’яний покрив, ніби хтось у чоботи піску насипав, і годі було зрушитися з місця, й коли енкаведисти зі своєю здобиччю зникли з поля зору, Юрко таки відірвав ноги від землі й побіг, ніби вітром його понесло, на Рунок, а звідти до Яблунова — легко біглося Гулейчукові по юдину плату за кров…

А відколи повернувся з Сибіру, — майже кожної неділі, після тяжкої праці в млині, ноги самі несли його на Ґрегіт, й опертися тому потягові не міг: чи то Бог задав йому таку покуту й провадив на місце злочину, спонукуючи до каяття, або ж диявол підштовхував його в спину, щоб разом з ним ще раз натішитися бузувірським вчинком; та як би там не було, а Юрко Гулейчук стояв щонеділі на заклятому місці в ожиннику й відчував, як ноги вгрузають у землю й не пускають заглянути в печеру, спуститися в підземелля й залишитися там навіки, щоб не мусив більше визирати з колючих заростів і водно, ніби це й нині відбувається наяву, споглядати, як виводять з грота найвродливішу на світі пару, й усвідомлювати щораз, що ні за чорний Василів чуб, ні за зливу русявого Лідиного волосся не отримав він в заплату не те що Пилипової господарки або хоч зломаного цента, а тільки довголітню наругу та поневіряння на лісоповалах за Іртишем…

Уже місяць продирався крізь віття смерек, коли Юрко підійшов до порослого будяччям та болиголовом ожинника. Зупинився й відчув, що та чужа сила не впускає й сьогодні його в печеру, й чоботи, наповнившись сухим піском, прикипають до землі… А може, там святе місце, і туди вступу юді немає, може, там і дотепер переховуються партизани або ж сидять під камінним склепінням ще довбушівські опришки й радяться, як зрівняти світ?.. Ой не рівняйте, не моцуйтеся, хлопці, я вже добре знаю, що таке рівність — не буває її в достатку, а тільки в жебрацтві, й ніколи не жити люмпакові в хоромах, то лише маючого ґазду можна звести із ґражди до бурдею…

Й таки здолала Юрка цікавість, він понатужився, ступив один крок і другий, а далі земний магніт утратив свою силу, й Гулейчук з дивною легкістю вихопився з кущів, навкарачки добрався до грота й при світлі місяця побачив під навислою брилою щілину — був то запасний вихід з печери, крізь який повтікали викурені димом три стрільці, а Василь з Лідою не встигли й були спіймані в гроті; в щілину можна було заповзти, і Юрко, переборовши страх перед непевністю, що дихала на нього з нори, опустив ноги вниз, просунувся назадгузь і провалився в преісподню, позбувшись цієї миті набагато тяжчого страху, який пройняв його сьогодні біля криниці, коли впізнав останки своїх жертв, — страху перед людською помстою.

Стояв безконечно довгу хвилину серед темряви, що обліпила його, немов смола, і в здеревінні чекав, що хтось кинеться на нього й здавить лапами за горло — могла ж тут поселитися за довгий час необжитості й болотна чортівня, проте в печері було тихо, мов у мушлі, і Юрко зважився дістати з кишені сірники.

Спалахнув пломінець, з–під ніг пошурхотіли, розбігаючись у боки, таргани, жуки, жаби, слижі й саламандри, а посередині печери уздрів Юрко стіжок наколених, ніби ще вчора хтось тут господарював, дрівець; він засвітив другий сірник, притулив його до сухої скіпки, вона зайнялася, і Юрко підніс над головою того смолоскипа.