Слава ЗСУ!

Гаддя в печері не стало, розповзлося по щілинах, і Юрко побачив східці, що зводили вниз; він сторожко зійшов ними й побачив дві ніші по боках: в одній лежала чорна непоіржавіла зброя, на долівці валялися реброваті гранати, а в другій, під стіною, стояла застелена рядном пріча; Юрко потягнув за край рядна, й воно розповзлося, мов павутиння, а сіно на лежаку було сухе і збите; Гулейчук поволі освоювався в новій домівці й відчув урешті, як у його змарганій страхом душі влягається тихе вдоволення від того, що більше не муситиме жити між людьми, які колись дізнаються про його злочин й розтерзають, мов дикі звірі; й буде віднині ця печера його довічним пристанищем, а певне, й могилою.

Він погасив скіпку, вийняв з кишені сардака пляшку, яку поцупив з Ганниного стола, набулькав у горло трунку, постелив сардак на прічу й ліг горілиць, щоб заснути, та сон не приходив, і Юрко мусив думати.

…З самого малку обзивав Пилип Юрка не інакше, як «підмінче», бо ніби чого всі в гулейчуківському роді були такі загарливі до роботи і в зрілості ставали кравцями, кушнірами, ковалями, ватагами, а цей ні до якого діла не брався — ні плуг, ні шило, ані молот, навіть пастуша ґерлиґа не трималася його рук, тож, певне, коли лежав у колисці, а мати заснула, хитра босорканя вкрала людську дитину й замість неї загорнула в пеленки своє бісеня, бо й з виду Юрко не вдався у свій статечний рід: був зачуханий, понурий і злий, а очі під низьким лобом по–злодійськи прудко бігали, коли забачив щось смачне для спожитку, а вже, не дай Боже, як гріш уздрів — чи то в корчмі на ляді, чи на церковній таці, й завше мав добрий нюх на чужу кишеню, най би лишень у ній задзеленькотіли монети або зашелестіли банківські папірці.

Такий був він зроду, і неньо, як виїжджав до Канади на заробітки, нічого не вділив Юркові, бо ж і так проп’є, а Пилипові записав город біля хати: поля на долах не мав, а полонину збув Негричеві з Березова й на ті гроші купив шіфкарту, — проте й цей клаптик землі в добрих руках не дозволив би людині вмерти з голоду, тож тяжко працював Пилип на ньому, ще й на заробітки до Бутина ходив. Юрко ж валандався без діла, а як десь припадком заробив якийсь гріш або украв, то пропадав до ранку в сільській корчмі й там до хрипоти виспівував пісню про Довбуша, який ходить попід гаєм зелененьким й топірцем ся підпирає, — у ті часи Космач повнився байками про опришків, котрі ніколи не працювали, а жили з розбоїв; ще добре, як котрийсь там відбирав у багатих і роздавав бідним, та були серед них не тільки Довбуші й Риндзяки, а й Марусяки, які чуже мали за своє й награбованим ні з ким не ділилися… Ці збуї більше подобалися Юркові, й коли він жив у колибі на Поляниці, березівські жінки не раз ловили його біля курників, проте такий промисел Гулейчука не вдовольняв, і він згодом став конокрадом, а тоді мусив часто міняти місце проживання в горах, ховаючись від ґаздівських самосудів та від поліції.

У тридцятих роках у Брусторах об’явилися комуністи, які повесні збиралися на маївки й на гірських верхах вивішували червоні прапори, а взимку обкрадали церкви — тож Юрко не вагаючись пристав до них, бо ж обіцяли вони відібрати в багачів добра, розпарцелювати церковні ґрунти, а попів геть повиганяти, й відрізнялися вони від людей тим, що на «слава Йсу» відповідали лайкою, перед образами не знімали шапок, шпурляли камінням у придорожні хрести, а коли прийшли перші совіти — поскидали дзвони з дзвіниць, й у цьому ділі понад усіх відзначився Юрко Гулейчук, через що за німців мусив ховатися від людей хтозна й де…

Не зміг Юрко повернутися до села й після війни. Коли сорок четвертого зійшли з гір сніги, а розбите мадярське військо перейшло через перевали, полишивши за собою гармати, снаряди, пачки з амуніцією, карабіни, скриньки з набоями, тоді упівські партизани, доозброївшись, зайняли Космач, встановили тут свою владу й вивісили на шпилі Народного дому синьо–жовтий прапор… Гулейчук вийшов з пропасних недеїв, та дійшов тільки до Яблунова, де вже стояв більшовицький гарнізон під командою старшого лейтенанта Картавцева, якого в містечку прозивали «Ніколашкою».

Той Ніколашка в Яблунові, а лейтенант Шпола в Шешорах наводили жах по космацьких околицях, — й заявився Юрко до Картавцева, мовляв, я зроду–віку переконаний комуніст і хочу служити радянській владі. Картавцев був сутулий, з довгими руками, очі мав по–калмицьки розкосі й безбарвні, а обличчя зсутужене, ніби його водно мучив геморой; з квасною міною, аж гейби з обридженням дивився Ніколашка на несподіваного добровольця у стребки: був для нього цей волонтер особиною незвичайною, бо до винищувального батальйону мусив він силою, шантажем і погрозами заганяти стопчатівських та пістинських парубків, а цей сіромаха в заяложеному кожусі з випрілими смушками на рукавах сам пропонує свої послуги; проте Картавцев пильно придивлявся до пройди, зовнішність якого свідчила про його пролетарське походження, а ще в очах прохача блудила голодна жадоба, й начальник гарнізону зрозумів, що доброволець не з простих — хоче він якоїсь особливої плати за службу, то й спитав, наморщившись, ніби від нестерпного зубного болю: