Слава ЗСУ!

«Ти хочєш мєня о чьом–то просіть?»

«Так, товаришу начальник, — похопився відповісти Гулейчук, — я маю просьбу… я хочу… Ну вопшем, — знайшов, на щастя, зрозуміле для Ніколашки слово, — вопшем, живе в Космачі мій брат — зажерливий куркуляка і грабіжник, а ще знюхався він з бандерами… то я хотів би, щоб влада порівну розділила між нами ненів спадок…»

Картавцев хмиркнув у кулак на таку наївну просьбу, бо ділити й відбирати куркульські маєтки — то для совєтської власті, як той казав, що два пальці обісцяти, але цей ще, видно, не знає, що таке радянська влада, й готовий ревно вислужуватися за винагороду. Ніколашка ще раз зазирнув у жадібні Юркові очі й утямив, що може вимуштрувати з цієї креатури доброго ката, відсуваючи щоразу сповнення обіцянки на потім.

«Пастараємся помочь, только служі вєрно!» — сказав….Втім зареготав десь у бескеттях пугач, й схопився з прічі Гулейчук; здалося йому, що то він сам закричав, згадавши перший урок у катівні Ніколашки: начальник гарнізону власноручно видовбував кухонним ножем очі в’язням, ті божевільно кричали, а Юрко затерпав від думки, що таку роботу примусять і його виконувати.

«Ти нє бойся, ти только убєдісь, што оні твої лютиє врагі, і тогда самому захочется, — приговорював Ніколашка, витираючи об штани руки від крові. — Но для тєбя я прідумаю што–то попроще».

В окремій камері яблунівської тюрми Картавцев тримав космацьких учнів, яких Болідов–Гошоватюк спровокував записатися в молодіжну сотню «Сокирники» — їх примушували до зізнання ударами палиць по животах: якийсь там солдат зв’язував допитуваному руки й клав на спину; «Ну бєй же, бєй!» — наглив на Юрка Картавцев, і той ударив перший раз. Стало йому дивно й навіть цікаво: удар прозвучав так, ніби Юрко вгатив квачем у бубон, щось там у животі хлопчини тявкнуло й з горла вихопився трубоподібний звук; Гулейчук аж засміявся, коли такі самі удари й звуки пролунали хором: солдати лупцювали учнів по животах, ніби по току ціпами, й ті зізнавалися у всьому:

«Бил в сотнє? — Був», «Убівал мірних совєтскіх граждан? — Убивав», «Жівйом закапивал в зємлю? — Закопував…»

Це було досить потішно, й Гулейчук поволі звикав до катівського ремесла.

Однієї ночі він вибрався на Завоєли, аби налякати Пилипа, — най звикає до думки, що поділитися з братом своїм добром колись–таки доведеться, та незабаром зрозумів і те, що без нагадування начальникові про плату за службу нічого сам від Пилипа не доб’ється.

Та ось з’явився у яблунівському відділку НКВД капітан Болідов, який у космацькій школі чудом вислизнув з рук партизанів, і до нього приїхав з Коломиї сам майор Молін — найвищий за рангом чекіст в окрузі. Вони з Болідовим і Ніколашкою довго сиділи в кабінеті, а під дверима вартував Гулейчук; начальники нарешті вийшли, й почув Юрко слова Моліна: «За всяку ціну мусиш спіймати Буркута, інакше життя тобі не буде — ні від бандерів, ні від нас»; майор зміряв очима вартового, й Картавцев поквапився похвалити стребка, який вельми справно допитує в’язнів; Молін поплескав Юрка долонею по щоці й вийшов, — попросити допомоги ще й у Моліна Гулейчук не встиг.

Удруге майор приїхав до Яблунова під час блокади, й тоді Юрко таки прорвався до нього; Молін уже знав від Ніколашки, якої плати хоче цей стребок за службу, й погодився його вислухати… Був майор привітний, до того ж розмовляв по–українськи, й це геть розслабило Гулейчука, та за такого начальника він готовий і життя віддати; Моліну ж Юркове прохання здалося зовсім смішним — що йому вартує, після спалених Боднарівки й Сакатури, вивезти до Сибіру якогось космацького куркуля, й сказав, ніби йшлося про дрібницю:

«Ти піди в Космач, там уже радянська влада, і забери в брата коня з возом, бо посилати за ним машину небезпечно».

Юрко притьмом виконав це завдання й, ставши потім їздовим при яблунівському відділку НКВД, терпляче чекав заплати, а ще дякував Богові, що не потрапив до рук Андрусяка, впору виїхавши з Космача братовим возом… Однак за майбутню винагороду мусив він ще довго платити своїм старанням: хлібодавці весь час піднімали ціну…

Після погрому космацьких стребків тільки й чутно було в окрузі: Андрусяк напав на станиці винищувальних батальйонів в Іспасі, Кривобродах, Микитинцях й не залишив живим ні одного стребка; біля Прокурави обстріляв енкаведистське авто — вбито двох офіцерів і шофера; у Яремчі розмонтував залізничну колію — товарняк перед самим тунелем зійшов з рейок; у Пістині повісив донощика — голову сільради й приміщення спалив, — і всюди Андрусяк, Андрусяк!

Старший лейтенант Картавцев щодня вирушав із своїм загоном на полювання за невловимим партизаном: карателі вбивали кожного, хто, забачивши їх, рятувався втечею, ловили випадкових перехожих і для постраху розстрілювали на місці; їздовий Гулейчук звозив убитих до Яблунова для розпізнавання, потім закопував їх у рів за тильною стіною тюрми, а вночі здичавілі собаки випорпували трупи, гризли й розтягали мершу по селу; Ніколашка звелів підпалити крайні хати й ліс на Прелуках, та Андрусяка впіймати не вдавалося. Врешті він викликав до себе в кабінет Гулейчука й наказав: