Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
«Вислєді Андрусяка, тогда получіш по заслугам». Сподівався Юрко, що Андрусяків схрон мав би десь бути на Ґреготі, адже під цією горою біля джерельця убив Шпола Андрія; він обмацав кожен камінь, та всі вони були однакові, й однакові щілини зяяли між валунами,
Юрко протикав їх пікою, проте порожнини не знаходив, він заночовував край звіриних стежок, чей же хтось носить партизанам їжу в схрони…
І вже подумував податися на Кормитуру, як одного сутіношного досвітку побачив постать жінки, що, скрадаючись поміж смереками, вийшла на безлісся й раптом зникла: не дихаючи, Юрко подався за нею й побачив, як жінка з вузликом у руці сідає на камінь — певне, перепочити, та коли підвелася й подалася на зруб, порослий молодим чагарником, вузлика в її руці вже не було; Юрко добрався до того місця, де сиділа жінка, припав до землі й побачив нору…
Тоді щодуху збіг униз, вже не ховаючись за кущі й дерева, на бігу оглянувся й побачив ту саму жінку на ґруні, вона дивилася йому вслід, а потім невпевнено почала вертатися на Ґрегіт, та Юрко встиг її випередити, він допав до дачі Колесси й підняв на ноги гарнізон… А тоді вернувся й з ожинових зарослів спостерігав, як Андрусяка з печери викурюють карателі…
Коли дим оповив схил, з грота вискочили три партизани й зникли в ізворах, а двом не вдалося втекти, їх схопили енкаведисти, зв’язали руки й повели стежкою попри ожинник. Була ця пара дивно гарна у своїй безстрашності: юнак з чорним чубом, що спадав на чоло, йшов, гордо підвівши в небо голову, а що мав руки зв’язані, то намагався дотикатися плечем до дівчини з русявим волоссям, яке розсипалося по її плечах і спині; була та дівчина ніжна, ніби не земна, ніби русалка, і тоді перший і єдиний раз у житті замлоїв жаль у Юркових грудях.
…Гулейчук не міг заснути, він допив горілку до останньої краплі, та алкоголь його не брав, — а може, то було найчорніше сп’яніння, біла гарячка, бо враз він побачив на стіні печери світляну пляму, на тому екрані заворушилися постаті, і Юрко їх упізнав…
Тюремні двері розтворилися, Ніколашка підвів до криниці, що стояла посеред подвір’я, двох ув’язнених; вони були закривавлені й мали чорні від побоїв обличчя; біля криниці стояв стребок із сувоєм колючого дроту в руці — Юрко впізнав себе самого і свої жертви впізнав: юнак із злиплим від крові чубом пригорнув до себе дівчину з розкуйовдженим довгим волоссям, й Ніколашка гаркнув до стребка:
«Пріступай к дєлу, то твайо послєднєє заданіє: сдєлай так, штоби еті любовнікі навєкі осталісь вмєстє, а тогда получіш, чєво хатєл».
Стребок обв’язав дротом дві постаті, які злилися в одну, дівчина сховала голову на грудях хлопця, щоб не бачити страшної смерті, й міцно обняла коханого; стребок підвів зв’язаних до цямрини і що мав сили турнув їх у чорну нору…
Й почув Гулейчук стогін в печері: чи то ще раз, востаннє, обізвалися страченці, чи застогнав він сам…
XVII
Верталися з рушорської галявини до Космача мовчки. Ганнин плач, її згірклі слова, нерозгаданість, для генерала й Потурая, яблунівської таємниці й цілковита Йосафатова й Миронова в ній освідомленість розділили товариство: йшли Ганнині гості окремішно парами, стиха перемовляючись; одні намагалися таємницю розгадати, а другі притлумлювали в собі бажання допомогти її розкрити, та всіх чотирьох спільно гнітила одна думка: що відчували перед смертю приречені на таку жорстоку страту двоє людей, які тільки–но почали жити, і знав Йосафат, що остання їхня хвилина була інакшою, ніж та, яка йому приснилася; Потураєві ж дошкулював терпкий жаль, що не забрав–таки з собою в рейд Василя й Ліду, можливо, вони б залишилися живими, а нині їх немає, і малоймовірно, що то їхні останки біліють зараз на дошках під стіною колишньої яблунівської катівні; Едвард у думці розвивав свою філософську теорію про вічне противоборство Божих і людських сил — і ось ті, які програли, волають тепер до Бога про помсту над винуватцями трагедії, й Господь починає сплачувати людям борги за муки; Мирона ж мучила інша думка — про сестру, слідів якої ніхто ніколи не віднайде, а Ганна трималася осторонь, бо знала за всіх найбільше, та не бажала тривожити марними словами стражденні душі загиблих.
Вона йшла краєчком дороги понад саму фосу, ніби намірялася рішуче переступити її й сховатися в заростях, якщо хтось іще нав’яжеться з розпитуваннями, — досить вже, досить, та й чи не гріх вчинили люди, вийнявши із землі те, що безроздільно належало тільки їй, а чи хочуть цього душі й Бог, та й чи мають право живі втручатися у світ мертвих і розгадувати таємниці, які належать тільки Господові, а перезахоронення жертв — хіба то не святотатство, не марне втішання ілюзорною помстою над злочинцями, не показове й парадне співчуття? А скільки їх, тих людських останків, ще залишилося незнайдених, то чи варто їх ворушити, коли земля — найсправедливіший для них покров, а в людських серцях повинна зоставатися лише сокровенна пам’ять?
Останній коментар
Buriakvova 19.04.2015
В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.
Додати коментар