Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Вогненні стовпи

«Вислєді Андрусяка, тогда получіш по заслугам». Сподівався Юрко, що Андрусяків схрон мав би десь бути на Ґреготі, адже під цією горою біля джерельця убив Шпола Андрія; він обмацав кожен камінь, та всі вони були однакові, й однакові щілини зяяли між валунами,

Юрко протикав їх пікою, проте порожнини не знаходив, він заночовував край звіриних стежок, чей же хтось носить партизанам їжу в схрони…

І вже подумував податися на Кормитуру, як одного сутіношного досвітку побачив постать жінки, що, скрадаючись поміж смереками, вийшла на безлісся й раптом зникла: не дихаючи, Юрко подався за нею й побачив, як жінка з вузликом у руці сідає на камінь — певне, перепочити, та коли підвелася й подалася на зруб, порослий молодим чагарником, вузлика в її руці вже не було; Юрко добрався до того місця, де сиділа жінка, припав до землі й побачив нору…

Тоді щодуху збіг униз, вже не ховаючись за кущі й дерева, на бігу оглянувся й побачив ту саму жінку на ґруні, вона дивилася йому вслід, а потім невпевнено почала вертатися на Ґрегіт, та Юрко встиг її випередити, він допав до дачі Колесси й підняв на ноги гарнізон… А тоді вернувся й з ожинових зарослів спостерігав, як Андрусяка з печери викурюють карателі…

Коли дим оповив схил, з грота вискочили три партизани й зникли в ізворах, а двом не вдалося втекти, їх схопили енкаведисти, зв’язали руки й повели стежкою попри ожинник. Була ця пара дивно гарна у своїй безстрашності: юнак з чорним чубом, що спадав на чоло, йшов, гордо підвівши в небо голову, а що мав руки зв’язані, то намагався дотикатися плечем до дівчини з русявим волоссям, яке розсипалося по її плечах і спині; була та дівчина ніжна, ніби не земна, ніби русалка, і тоді перший і єдиний раз у житті замлоїв жаль у Юркових грудях.

…Гулейчук не міг заснути, він допив горілку до останньої краплі, та алкоголь його не брав, — а може, то було найчорніше сп’яніння, біла гарячка, бо враз він побачив на стіні печери світляну пляму, на тому екрані заворушилися постаті, і Юрко їх упізнав…

Тюремні двері розтворилися, Ніколашка підвів до криниці, що стояла посеред подвір’я, двох ув’язнених; вони були закривавлені й мали чорні від побоїв обличчя; біля криниці стояв стребок із сувоєм колючого дроту в руці — Юрко впізнав себе самого і свої жертви впізнав: юнак із злиплим від крові чубом пригорнув до себе дівчину з розкуйовдженим довгим волоссям, й Ніколашка гаркнув до стребка:

«Пріступай к дєлу, то твайо послєднєє заданіє: сдєлай так, штоби еті любовнікі навєкі осталісь вмєстє, а тогда получіш, чєво хатєл».

Стребок обв’язав дротом дві постаті, які злилися в одну, дівчина сховала голову на грудях хлопця, щоб не бачити страшної смерті, й міцно обняла коханого; стребок підвів зв’язаних до цямрини і що мав сили турнув їх у чорну нору…

Й почув Гулейчук стогін в печері: чи то ще раз, востаннє, обізвалися страченці, чи застогнав він сам…



XVII


Верталися з рушорської галявини до Космача мовчки. Ганнин плач, її згірклі слова, нерозгаданість, для генерала й Потурая, яблунівської таємниці й цілковита Йосафатова й Миронова в ній освідомленість розділили товариство: йшли Ганнині гості окремішно парами, стиха перемовляючись; одні намагалися таємницю розгадати, а другі притлумлювали в собі бажання допомогти її розкрити, та всіх чотирьох спільно гнітила одна думка: що відчували перед смертю приречені на таку жорстоку страту двоє людей, які тільки–но почали жити, і знав Йосафат, що остання їхня хвилина була інакшою, ніж та, яка йому приснилася; Потураєві ж дошкулював терпкий жаль, що не забрав–таки з собою в рейд Василя й Ліду, можливо, вони б залишилися живими, а нині їх немає, і малоймовірно, що то їхні останки біліють зараз на дошках під стіною колишньої яблунівської катівні; Едвард у думці розвивав свою філософську теорію про вічне противоборство Божих і людських сил — і ось ті, які програли, волають тепер до Бога про помсту над винуватцями трагедії, й Господь починає сплачувати людям борги за муки; Мирона ж мучила інша думка — про сестру, слідів якої ніхто ніколи не віднайде, а Ганна трималася осторонь, бо знала за всіх найбільше, та не бажала тривожити марними словами стражденні душі загиблих.

Вона йшла краєчком дороги понад саму фосу, ніби намірялася рішуче переступити її й сховатися в заростях, якщо хтось іще нав’яжеться з розпитуваннями, — досить вже, досить, та й чи не гріх вчинили люди, вийнявши із землі те, що безроздільно належало тільки їй, а чи хочуть цього душі й Бог, та й чи мають право живі втручатися у світ мертвих і розгадувати таємниці, які належать тільки Господові, а перезахоронення жертв — хіба то не святотатство, не марне втішання ілюзорною помстою над злочинцями, не показове й парадне співчуття? А скільки їх, тих людських останків, ще залишилося незнайдених, то чи варто їх ворушити, коли земля — найсправедливіший для них покров, а в людських серцях повинна зоставатися лише сокровенна пам’ять?

Попередня
-= 184 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар