Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Вогненні стовпи

Мирона подібні думки не торкалися, для нього не всі ще таємниці були розгадані, й він тепер думав про Буркута й сестру Юлію, які перед спаленням Боднарівки перейшли із загоном партизанів через Шпаєве на Космач, повернувши у Вербну неділю до батьків, й більше нічого Мирон про них не чув; він залишив Йосафата, перейшов на край дороги й, поклавши Ганні руку на плече, спитав обережно:

«Чи не чули–сьте випадково, Анно, що сталося з Буркутом?»

«Чула–м, — відказала жінка, не підводячи голови, й далі мовчала, думаючи про щось своє, а Мирон мовчки чекав на відповідь.

Ганна не хотіла розмовляти. Знову цей доскіпливий письменник хоче про все знати, щоб викласти почуте на папір; папір усе стерпить, а людська душа — то ніби зранене тіло, і куди не діткнешся — болить, і так тяжко здирати зашкарублий струп з іще живої рани… Про що він щойно запитав? Ага, про Буркута… І як вона йому признається, що дізналася про загибель окружного провідника ОУН від Поліни Картавцевої, як Мирон оцінить те Ганнине знайомство і чи повірить, що й серед катівської зграї були люди?

…З брусторської ґруні, відділеної узвором від Ґрегота, Ганна бачила, як збігав з верха на космацькі доли якийсь чоловік, і втямила, що то навідник, який приведе ґарнізонців до печери; вона пустилася йти, щоб попередити Василя й Ліду, та вибратися з узвору не встигла: на Ґрегіт вже спиналися пайдьошники. Вернулася на ґрунь й стояла там, мов кам’яна баба, яка все бачить, а зрушитися з місця не може — і вже закурилися дими над печерою, і вже повели Ганниних дітей…

Потім була мов не при пам’яті. Бо лише неприпам’ятна людина могла зважитися підійти з передачею до самісінької яблунівської тюрми, і як могла Ганна бодай на мить подумати, що в неї ту передачу приймуть, віддадуть дітям, а її залишать живою–здоровою — не заберуть, не замкнуть, не розіпнуть?..

Та вийшла враз із приміщення гарнізону їй назустріч, забачивши, певне, здалеку, жінка в чорній вбері, закутана в сіру вовняну хустку, та жінка аж підбігала — так квапилася до неї, щоб зупинити.

«Куди йдеш? — спитала. — Ти хоч розумієш, куди йдеш? Ану вертайся мерщій, поки не пізно! Ви тільки подумайте, вона передачу несе!.. Кому несеш? Андрусякам? Ти зовсім здуріла… Тікай, уже тікай!» — наглила незнайома жінка на Ганну, проте йшла слідом за нею, й коли вони сховалися за якимось будинком, сказала:

«Давай сюди свій вузлик, в мене є вірний хлопець серед них… Я передам».

«Хто ж ви така, добра жінко?» — спитала Ганна, віддаючи незнайомій загорнену в рантух передачу.

«Хто я? — похитала та головою. — А ти й не повіриш, я жона самого Ніколашки, і за таке він може й мене замордувати… Він страшний, але куди я дінуся від нього?.. Ти й завтра прийди на це саме місце, а я буду передавати. Я хочу перед Богом… Ну йди вже, йди!»

…Ганна зупинилася, притулила долоні до Миронових грудей і мовила тихо:

«Я розповім вам, Мироне, те, що чула… Тільки не питайте, від кого. Нічого не розпитуйте, добре?»

Кілька разів Поліна зустрічалася з Ганною, аж поки не запідозрила, що за нею слідкують: шпигував той самий солдат, який відбирав у Поліни Ганнині передачі й потаємно заносив Андрусякам до камери; може, з власної цікавості ходив він слідом за Поліною, щоб побачити, звідки беруться в неї вузлики з харчами, та знала навчена бідою жінка, що вірити тут нікому не можна, й сказала нарешті Ганні, щоб більше не приходила…

Картавцева розповідала Ганні про все, що діялося в застінках яблунівської тюрми, немовби сповіддю знімала з себе вину за невольну участь у страшному содомі, й дізналася від неї Ганна й про Буркута…

Зі слів майора Моліна зрозумів Болідов, що над ним завис вирок: або він спіймає Буркута, або сам сяде за ґрати й тяжко тоді спокутує за свою втечу з поля бою під Трійцею… Вибору не мав, тож нипав удень і вночі звіриними стежками в підніжжях Магури, Кормитури й Медвежої — десь тут мусив знаходитися бункер Буркута, бо ж усі вже верхи й урочища прочесані й схрони викриті.

Й нарешті він упіймав навідника: в засідку потрапив районовий провідник ОУН Клим, котрий поночі добирався до Буркутового бункера під Кормитурою, де тимчасово замешкав разом з окружним провідником, його дружиною та поетом Марком Боєславом.

Клим розколовся на першому допиті в Ніколашки — й повів відділ карателів на старий зруб, що лиснів на схилі Кормитури. Вхід до бункера був аж надто хитрий у своїй простоті, напевне, біля нього не раз проходили облавники: серед протрухлих пнів на зрубі вивищувався навпіл переломлений вітром стовбур старезної ялиці, половина якого догнивала на землі, а друга зяяла чорним отвором дупла: крізь дупло й продовбаний між корінням отвір партизани спускалися в бункер, не залишаючи після себе ніякого сліду.

Попередня
-= 185 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар