Слава ЗСУ!

XVIII

У той самий час, коли на цвинтарі посутеніло, й тільки березовий хрест на могилі Чарноти проступав білизною крізь передвечірню імлу, сонце ще освітлювало кам’янисту голову Ґрегота, що висунулась до неба з шуби вутлих смерек, й пучок променів протиснувся крізь круглий, мов денце бербенички, отвір у стелині печери, впіймавши у світляне кружальце невеликий чорний предмет завбільшки з гусяче яйце — мав він ребровату поверхню й дротяне кільце на головці…

Гулейчук продер очі від сну й довго придивлявся до того предмета, поки не втямив, що то ручна граната, залишена партизанами, а он у ніші ще кілька штук лежить поруч з «дехтярем» та кількома автоматами; ця ж викотилася на середину печери, й щастя мав Юрко, що не наступив на неї вночі — чи ж то довго, щоб вихопилася з гранати чека…

Дивився Юрко на ту заковану в металевий панцир смерть й подумував, що голод колись–таки вижене його на світ Божий, і треба буде десь роздобувати їжу, то для початку йому пригодяться гранати — глушитиме ними рибу в заводі Пістиньки нижче від млина, та на це прийде час хіба що в неділю, коли в млині людей не буде, а втім Юрко голоду не відчував: пропечене алкоголем нутро жадало хіба що похмілля… А там і на мисливство прийде черга, зброя є — і зайця встрелить, а то й кабана, нині така година, що на постріли ніхто не звертатиме уваги, влада, як видно, міняється, а при безвладді й браконьєрові воля.

Твердо порішив Гулейчук не вертатися до людей, бо як йому нині жити серед них, коли потаємне напевно вже стало явним, й суду людського Юркові не минути: той Пилипів ляпас у сінях Ганниної хати був лише першим звіщенням про майбутню над ним розправу.

…Коли світляна пляма на стіні печери згасла, й людські тіні, які ворушились на ній, позникали, Юрко запав у міцний сон, проспав весь день, і снилися йому засніжені ліси за Іртишем, якими він десятки літ ходив з бензопилою і звалював дерева, виконуючи норми, — і що то за недоля загнала його в Сибіри, й куди ділася совєтська винагорода, задля якої він так ревно вислужувався перед яблунівськими енкаведистами; не було й нема правди на світі, бо як урешті–решт могло так трапитися, що замість Пилипової господарки дісталися Юркові засніжені сибірські ліси й каторжна праця на лісоповалах…

Й водно згадувався Юркові, хоч він прикру згадку вперто відганяв від себе, той обнадійливий і безнадійний день…

Восени сталася нарешті довгоочікувана для Юрка подія: у Коломиї вилаштувалися довгі состави паквагонів — почався черговий тур вивозів. З довколишніх сіл щодня прибували на товарну стацію нові й нові валки завантажених людьми й клунками возів, — тоді–то Ніколашка звелів Юркові запрягати коня, дав йому для допомоги чотирьох солдатів і відправив їх у Космач за Пилипом.