знайди книгу для душі...
Щеміла зловтіха в Юрковій душі: нарешті він дочекався справедливості, бо ж не було на зажерливого Пилипа ні Довбуша, ні Риндзяка, коли він загарбував собі ненів спадок — і ось якого багатства настарав, а Юрко тинявся по колибах на диких полонинах, у бутинах і на тартаках гарував й не завжди міг заробити хоча б на пляшку горілки, то хай і гріхами, а все–таки він допав до правди: ось їде Пилиповим возом забирати його разом із запліснявілою Параскою з нагрітого місця — довго ви втішалися неньовими та Негричевими достатками, і вже досить, тепер я трохи поґаздую. Того всього багатства мені не треба: полонину продам, залишу собі лишень одну корову, щоб міг молока вранці напитися, коли допече похмілля, наб’ю гаман грішми — і до дідька мені тоді Ніколашка, Молін, навіть чорт рогатий, заживу сам на Завоєлах у розкошах та веселощах!
Такі мрії снував Юрко Гулейчук, відправляючись по братову душу, проте з наближенням до Космача зловтіха пригасала, таж то, як не як, а рідний брат, і що я йому скажу: маєш годину часу, забирай усе, що бачиш під руками, висаджуй Параску разом із хлопцем на воза й сам сідай, а я тебе в Сибір повезу… І буде плач, і крик, і лемент, і прокльони, але що я можу вчинити, Пилипе, коли мені звелено тебе забрати… А втім, най його виводять з хати пайдьошники, а я — до чого тут я: сказали їхати у форшпан, то я й виконую наказ; але чого ти в мене, Юрку, коня з возом забирав, спитає Пилип, ти давно готувався приїхати по мене; а хіба тобі не ліпше, коли я тебе відвезу на стацію, допоможу заладуватися до того вагона, тобі ж зі страху руки ув’януть, ну а там — ти ж такий побожний, то й допоможе тобі Господь у дорозі…
Але й ці виправдальні думки теж розвіялися, коли Юрко зупинив воза перед Пилиповою ґраждою. Відчинив браму й дивився на згорбленого в безнадії брата, який уже стояв на порозі, вмить зрозумівши все.
Не міг, таки не зміг Юрко рушитися з сидіння, побачивши Пилипа, за спиною якого хилиталася, немов його тінь, плоскогруда й висохла на скіпку Параска; блудив пройда очима, губи розтягалися у винуватій посмішці, мовляв, що поробиш, Пилипе, така вже твоя доля; солдати, проте, не гаялися, вони добре знали, що треба в таких випадках робити — з автоматами напереваги прискочили до господарів і загарчали: «Собірайтєсь побистрєє, дайом вам полчаса!»; вони дулами відчинили двері й заштовхали досередини Пилипа з Параскою, а ті, немов спаралізовані, стояли з опущеними руками й лише заточувалися від поштовхів у спини; врешті Пилип зняв з цвяшка кожуха, а Параска чомусь схопила з постелі подушку і так стояла з нею посеред кімнати; за той час Юрко отямився, зіскочив з воза, вбіг до хати й, не мовлячи й слова, відчинив куфер, вийняв звідти одежу, виніс й кинув на віз; Параска затиснула під пахвою буханець хліба, а в руці все ще тримала подушку, Юрко вихопив у неї той непотріб і закричав: «Та рушся, рушся з місця, бери що бачиш, там не буде!»; потім повів її до фіри й викинув на клунки, немов витіпану горстку льону, підняв на руки хлопчика, який пхинькав, не розуміючи, що діється довкола, й посадив його у васаг; Пилип сам заліз, солдати посідали ззаду, і Юрко вдарив коня батогом.
Їхали через село, ніби в гості вибралися, і якби не солдати на возі, то люди подумали б, що то Гулейчуки за бринзою на полонину їдуть, та вмить село спам’яталося, збагнувши, що трапилось, й на обійстях зчинилася метушня.
«Вивозять, вивозять!» — лунало від двору до двору, люди полишали домівки й розбігалися навсібіч стежками в ліси, та марна була їх тривога, бо ніхто нікого більше не чіпав, і за якийсь час почулося лише несміливе голосіння по сільських кутах, та й воно стихло; наладована фіра проминула церкву й спиналася попри Ганнин белебень на Рунок; Ганна стояла за ворітьми й мовчки дивилася на Пилипове горе, їй хотілося, щоб він хоч би на одну мить глянув у її бік, та Пилип звісив униз голову й нікого й нічого не бачив, а Параска, тримаючи на колінах хлопчика, не подавала ознак життя, нібито відбувався її власний похорон.
Юрко теж мовчав і аж тоді, коли під’їхав до яблунівського НКВД й побачив Ніколашку, який вийшов з приміщення на подвір’я, сказав до Пилипа, щоб якось його втішити:
«Не журися, брате, я господарку догляну, і як колись вернешся, то…»
«Мовчи, юдо, нехай тобі Бог заплатить», — тихо відказав Пилип.
А далі ні він, ні Юрко не могли збагнути, що діється: Ніколашка підійшов до воза, потягнув Юрка за рукав і наказав йому пересісти до Пилипа, а котрогось із солдатів посадив фірманити; Юрко, нічого не розуміючи, впирався: та хіба солдат краще, ніж я, пожене коня?… Він ще тримався за віжки, аж поки Ніколашка не турнув його в груди, й перекинувся Юрко верх ногами з сидіння у васаг, а тоді вчув таке, у що не міг повірити:
Buriakvova 19.04.2015
В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.