Слава ЗСУ!

XIX

У неділю десятки тисяч люду переповнили містечко, і вже не було в ньому ні вулиць, ні провулків, ані гірських схилів довкола, навіть видолини обабіч русла ріки заповнились людьми; море голів погойдувалось на просторі від Стопчатова до Лючі, й тихе шемрання перекочувалося з краю в край, нібито вітер гнав хвилі, відганяючи їх до небозводу, а в центрі людського виру, на подвір’ї біля будинку колишнього НКВД, створилася до неба величезна квадратова яма, на дні якої одна попри одну лежали сімдесят відкритих домовин з людськими костями та черепами й посередині — найширша труна з двома зрослими скелетами; біля ями правили панахиду чотири священики, і коли церковний хор проплакав «Вічную пам’ять», тоді затужив оркестр, нагнітаючи в яблунівську видолину печальну просьбу до Господа:

Душу раба твоєго, душу раба твоєго, Душу раба твоєго упокой, Co святими упокой, Христе, душу раба твоєго…

Й здалося знову Ганні Палійчучці, що весь довколишній світ став одним цвинтарищем, і над усіма вбитими, котрі лежать у яблунівській і неяблунівській землі, ридав цей реквієм, і вірила вона, що прохальний спів тисяч людей ублажить Бога, й він спошле умиротворення стражденним душам мучеників, які віддали своє життя за волю живих.

А сльози самі стікають ритвинами зморшок по Ганниному обличчі — то не вона плаче, то задавнений жаль сам, поза її волею, розчиняється в сльозах під гнітом звуків духового оркестру; Ганна вклякає, схиляється над ямою й опускає в домовину збляклий ґердан; цієї хвилини Едвард Ґоттеґем і Орест Потурай остаточно переконуються, що та пара кістяків — то останки Ганниних дітей, і шепоче генерал до Потурая:

«Це вони тоді стояли на лісовій стежці, злиті в єдину істоту. Це вони…»

Орест промовчує, йому згадуються терпкі Василеві слова: «То хоч колись приїдьте на наш громадський похорон»; на душі в нього стає тоскно від того, що сам зостався живий, а вони — мертві, й не хочеться Потураєві впевнюватись, що це останки Василя й Ліди, — ніби відчуває вину перед ними, хоча ні в чому й не повинен, і відказує Едвардові:

«Чи то доконче нам нині треба дізнаватись правди, хай вони залишаться для нас символом любові, сильнішої за смерть…»

Едвард промовив після довгої мовчанки:

«Вмирати треба на своїй землі, й вони сповнили синівський обов’язок… — Він подумав про приятеля, який не дійшов до батьківщини, й додав: — Я помру дома — за себе й за Піта і заповім своїм дітям, щоб на моєму хресті виписали два імені».

«А я не зможу зажадати від своєї родини, щоб перевезли мій прах в Україну, — промовив скрушно Потурай. — Мої сини інші, їм байдуже… Хіба що сам приїду колись сюди назавше, щоб жертву мого життя прийняла рідна земля… Але як би міг це зробити, навіть не уявляю: все моє і всі мої— там».

Гробарі позакривали деками труни, в яму посипались грудки землі, й люди почали розходитись: завтра прийдуть сюди копачі, щоб висипати могилу.

Сказав Потурай до Ганни:

«Ми вже не підемо до Космача — подамося звідси додому, Анно, і хай вас Бог благословить».