Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Вогненні стовпи

«Всєх їх в адін вагон, слишиш, — сказав Картавцев до нового погонича. — А вот дєржі спісок, покажеш єво начальніку ешелона… І за етім проходімцем, — звернувся до солдатів, показуючи на Юрка, — сматрітє в оба, штоби нє сбєжал!»

«Що ви робите?! — вискнув Юрко, намагаючись зіскочити з воза, та солдати затримали його, скрутивши назад руки. — Як же це так? — усе ще лебедів він. — За що мене, та я…»

«А за то, — вискалив Ніколашка зуби, — што разбогатєть задумал. Ну зачєм нам, скажі сам, новий кулак в Космачє вместо ентого? Та ми вас всєх, всєх отправім в места нє столь отдальонниє, понял?»

Мовчав Юрко, а коли віз рушив, вимовив — за все життя всукав він єдину мудру річ:

«То ви хочете з жебраків збудувати багату державу? Кому таке може вдатися?»

Й за возом закурилося…

Юрко відганяв від себе погану згадку, однак вона вперто лізла до голови, й побачив тепер Гулейчук себе самого, ніби збоку: сидить він поруч з Пилипом і Параскою на клунках у теплушці, Пилип дивиться на нього без докору — із співчуттям позирає й шепоче:

«Тримаймося, брате, вкупі, може, разом якось цю біду перебудемо…»

Перебули… Нині Пилип, напевне, порається на зруйнованій господарці, бо час надходить інший, — і знову ґаздою стане.

«А я залишуся, як і був, люмпаком і проживу тут… Добре, що є хоч чим рибу глушити», — думав Юрко, не відводячи очей від реброватої гранати, що валялася на долівці посеред печери.



XIX


У неділю десятки тисяч люду переповнили містечко, і вже не було в ньому ні вулиць, ні провулків, ані гірських схилів довкола, навіть видолини обабіч русла ріки заповнились людьми; море голів погойдувалось на просторі від Стопчатова до Лючі, й тихе шемрання перекочувалося з краю в край, нібито вітер гнав хвилі, відганяючи їх до небозводу, а в центрі людського виру, на подвір’ї біля будинку колишнього НКВД, створилася до неба величезна квадратова яма, на дні якої одна попри одну лежали сімдесят відкритих домовин з людськими костями та черепами й посередині — найширша труна з двома зрослими скелетами; біля ями правили панахиду чотири священики, і коли церковний хор проплакав «Вічную пам’ять», тоді затужив оркестр, нагнітаючи в яблунівську видолину печальну просьбу до Господа:

Душу раба твоєго, душу раба твоєго, Душу раба твоєго упокой, Co святими упокой, Христе, душу раба твоєго…

Й здалося знову Ганні Палійчучці, що весь довколишній світ став одним цвинтарищем, і над усіма вбитими, котрі лежать у яблунівській і неяблунівській землі, ридав цей реквієм, і вірила вона, що прохальний спів тисяч людей ублажить Бога, й він спошле умиротворення стражденним душам мучеників, які віддали своє життя за волю живих.

А сльози самі стікають ритвинами зморшок по Ганниному обличчі — то не вона плаче, то задавнений жаль сам, поза її волею, розчиняється в сльозах під гнітом звуків духового оркестру; Ганна вклякає, схиляється над ямою й опускає в домовину збляклий ґердан; цієї хвилини Едвард Ґоттеґем і Орест Потурай остаточно переконуються, що та пара кістяків — то останки Ганниних дітей, і шепоче генерал до Потурая:

«Це вони тоді стояли на лісовій стежці, злиті в єдину істоту. Це вони…»

Орест промовчує, йому згадуються терпкі Василеві слова: «То хоч колись приїдьте на наш громадський похорон»; на душі в нього стає тоскно від того, що сам зостався живий, а вони — мертві, й не хочеться Потураєві впевнюватись, що це останки Василя й Ліди, — ніби відчуває вину перед ними, хоча ні в чому й не повинен, і відказує Едвардові:

«Чи то доконче нам нині треба дізнаватись правди, хай вони залишаться для нас символом любові, сильнішої за смерть…»

Едвард промовив після довгої мовчанки:

«Вмирати треба на своїй землі, й вони сповнили синівський обов’язок… — Він подумав про приятеля, який не дійшов до батьківщини, й додав: — Я помру дома — за себе й за Піта і заповім своїм дітям, щоб на моєму хресті виписали два імені».

«А я не зможу зажадати від своєї родини, щоб перевезли мій прах в Україну, — промовив скрушно Потурай. — Мої сини інші, їм байдуже… Хіба що сам приїду колись сюди назавше, щоб жертву мого життя прийняла рідна земля… Але як би міг це зробити, навіть не уявляю: все моє і всі мої— там».

Гробарі позакривали деками труни, в яму посипались грудки землі, й люди почали розходитись: завтра прийдуть сюди копачі, щоб висипати могилу.

Сказав Потурай до Ганни:

«Ми вже не підемо до Космача — подамося звідси додому, Анно, і хай вас Бог благословить».

Попередня
-= 188 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар