Слава ЗСУ!

«А я, — додав Едвард, — кланяюся перед вами у пояс цій землі. Колись я виніс з неї науку мужності, а нині несу зі собою в серці красу карпатських гір, килимів і писанок. Нічого кращого на світі немає».

«І я зостануся сама на цвинтарищі, як же мені одній дожити?» — проквилила Ганна.

«Ви залишитесь серед своїх людей, — втішав її Потурай, — і найбільше ваше щастя в тому, що — поруч з рідними могилами, незрадливими свідками вашого життя… А я ніколи не матиму таких свідків й зостанусь, мов те стебло без кореня…»

«Ти скоро матимеш можливість повернутися на батьківщину, — промовив Едвард. — Тиранії вже зламано хребет».

«Проте вона жива, і хтозна, скільки ще часу випускатиме свої пазурі».

«У мерця після клінічної смерті ще якийсь час відростають нігті, але дряпати ними він уже не в силі».

«Ти став оптимістом, Едварде…»

«Так, бо оптимісти, як ти сам завжди твердив, — перемагають».

Потурай обняв Ганну, генерал кивнув по–офіцерськи головою, обидва подали руки Миронові та Йосафатові.

«Ще приїдете колись?» — спитав Мирон Потурая.

«Не знаю… — зблудив очима Орест. — Це надто складна проблема. А втім, українці потрібні Україні всюди».

Й подалися обидва на автобусну станцію, а Ганна ще з крихтою надії, що Мирон і Йосафат не покинуть її таки цієї миті, дивилася то на одного, то на другого й поникла, зовсім поникла, коли сказав Мирон:

«Ми вас залишимо тут, наша добра господине… Нам спішно: хочемо ще сьогодні вийти на Ґрегіт, ну і до автобуса треба встигнути».

«Та й що робити?» — тільки й вимовила Ганна.

Й пішли вірні приятелі тією самою дорогою, котрою добрих сорок років тому добиралися з Космача на коломийський тракт, щоб вихопитися із сповнених тривогами гір, — йшли нині у зворотному напрямку, допадаючи до того місця, де колись запізналися з привидом смерті та явою найвищої любові.

Легко обом стало, коли залишилися удвох: розвузловатилася скованість, спричинена присутністю чужих мужів, з якими треба було порозуміватися, — були ж бо вони інші. У їхній поведінці, мові, способі мислення й навіть у спогадах про пережите вчувався чужинецький дух: Мирон і Йосафат не знали того світу, з якого вони прийшли, а був він інакший, сторонній: згадуючи страдні події на цій землі, Едвард залишався спостерігачем, а не учасником — час давно відмежував його від тієї випадковості, яка настигла багато років тому, й тепер він тільки розчулювався, згадуючи минуле, а Потурай, навчений політики за кордоном, став мимовільним суддею чину людей, які всілякими способами виживали на своїй землі, й був він тепер схожий на маляра, який відчужує на полотні лик найближчої йому людини, не відчуваючи різниці між натурою й образом.

І чи треба, думав Мирон, щоб Потурай доконче повертався в Україну, якщо він устиг прирости до чужої землі й почувається на ній натурально: природність побуту, напевне, сприяє ефективності його діяльності, й ніколи він не вживеться з новими законами, які сформувалися за півстоліття в невідомих для нього умовах життя на рідній землі…

Й десь там Едвард з Орестом їдуть уже автобусом до Коломиї і, певне, теж вільніше розмовляють, порозуміваючись натяками і прощаючи один одному довгі монологи, — так само, як згоджуються цієї миті Мирон і Йосафат, які разом виросли, вивчилися, а ще й сусідують у Львові, — згоджуються, незважаючи на вічні суперечки, які замолоду і донині не вичерпувалися в них ніколи…

Ну то що, брате мій, у який повіз перепрягатимеш нині свою Музу, навчену ходити в потемках, ніби в штольнях стара шкапа, котра лише під батогом погонича вміє ступати колією, — як поведеться твоя Калліопа нині, коли довкруж прояснилося, й вона вже може сама віднайти дорогу?.. І що вчиниш ти, який звик до вуалей, підтекстів й великих дуль у кишені, коли Муза нарешті зірве з обличчя паранджу, як та визволена мусульманка, й загадковий підтекст твоїх писань розпрозориться, мов дистильована вода, й стане банальним текстом — ніякі тоді таємниці не будуть уже потрібні твоїм читачам, а твоєї дулі ніхто більше не боятиметься, бо виявиться вона не бомбою, а примітивною комбінацією з трьох пальців?.. А ось точні науки — то незалежна й вічна субстанція, однаково потужна — в імператорському Римі й Золотій Порті, в цісарській Австро–Угорщині й у більшовицькому Союзі, та й у незалежній Україні — теж…

Тут є над чим задуматися, маєш рацію, Йосафате… У великій тюрмі, з якої ми, здається, вже виходимо, створювались два види літератури: один мав переконати читача, що в Союзі з його метастазами гулагів взагалі не існує тюрем — й споживач такої літератури повинен був стати глупим оптимістом, одне слово — «гомо совєтікусом». А ми витворювали інший вид, заснований на аналогії сучасності з минулим, і читач таким чином мав можливість у інакомовленні осягати правду, ми не дозволяли гомункулюсам заполонювати світ, й вони народжувалися мертвими або ж мулоподібними особинами, які не дають потомства… А нині треба писати прямим текстом про те, що пережив народ, щоб наші нащадки не подумали колись, бува, що вільна Україна народилася, немов Афродита з морської піни…